На його місці висів глек з квітами.
— Де ми є? — запитав Форд з верхньої сходинки кручених сходів.
У руці він тримав запітнілий келих із пангалактичним полоскальним полиском.
— Думаю, там, де й були, — сказала Тріліан.
У дзеркалах відбився Сумний пейзаж Магратеї, що повільно пропливала внизу.
Зафод скочив на рівні ноги. Зображення в дзеркалах змінилось.
— Схоже, що одна з них перетворилась на глек з петуніями, а друга — на дуже здивованого кашалота.
— Коефіцієнт неймовірності, — втрутився Едді, який анітрохи не змінився, — одна восьмимільйонна семисотшістдесятисемитисячна сто двадцяти восьма.
Зафод зиркнув на Артура.
— От бачиш, що ти накоїв, землянине!
— Але ж я тільки… — промимрив Артур.
— Чудово придумано, хлопче! Врубити Двигун Непередбаченості на секунду без попереднього вмикання захисного поля. Ти навіть не уявляєш, що ти зробив! Ти ж урятував нам життя.
— О, — видихнув Артур полегшено, — це дрібниці…
— Ти так вважаєш? — запитав Зафод. — Тоді забудьмо про це. Комп’ютере, йдемо на посадку.
— Але ж…
— Я сказав, забудьмо про це.
Але ми мало не забули про ще одне дивовижне явище, яке виникло на висоті кількох миль над поверхнею планети Магратея. Всупереч теорії ймовірностей там, у повітрі, матеріалізувався кашалот.
Але повітря — не найкраще середовище для існування кашалотів. Тому в бідолашного створіння було зовсім мало часу для ідентифікації себе як кашалота.
Нижче ми наводимо повний запис його думок від моменту створення до моменту смерті.
«Ох..! Що діється? — подумав кашалот. — Е, перепрошую, хто я? Привіт! Чому я тут? Чому живу на світі? Що таке «хто я»? Спокійно. Головне — не хвилюватись..! Ох, яке дивовижне відчуття, що б це могло бути? Нібито щось смокче, коле в моєму… моєму… Так, настав час дати речам імена. Якщо я хочу досягти якихось успіхів у тому, що я назву життям, то треба те, в якому смокче й коле, назвати шлунком.
Добре. Уууууух, смокче дедалі дужче. Гей, а що це таке свистить, гуде біля… назвемо це-головою. Нехай це буде… вітер. Непогана назва. Це стає… добре, облишимо на потім. Я назву це, коли виникне потреба. Мабуть, це щось дуже важливе, коли його так багато. Егей. А це що за штука? Це… назвемо його хвостом — так хвостом. Ух! Чудово в мене виходить розмахувати хвостом із боку в бік. Оце-то так! Потрібна річ! Лише для чого? Та добре, дізнаюся потім. То що ж, вийшла в мене адекватна картина світу?
Ні.
Та й годі. Мені ще багато… доведеться пізнати. У мене аж у голові наморочиться від передчуття.
Може, це — вітер?
Його стало набагато більше, чи не так?
Чудово. Егей, а що це за штука, яка наближається до мене так швидко? Дуже-дуже швидко. Велика, плоска й кругла… Їй потрібно дати велике гучне ім’я, наприклад, …O-ля…мля… земля. Вірно! Прекрасне ім’я-земля!
Цікаво, чи заприязнимося ми з нею?»
Геп! І запала тиша.
Єдиною думкою, яку нам вдалося записати від горщика з петуніями перед падінням, було: «О, ні, тільки не це!» Дехто вважає, що якби ми знали, про що думають горщики з петуніями, то набагато краще пізнали б світ.
РОЗДІЛ 19
— Робота з собою захопимо? — запитав Форд, озираючись на Марвіна з неприхованою неприязню.
Марвін стояв, втягнувши голову в плечі, під карликовою пальмою.
Зафод відірвався від дзеркального екрана, на якому виднілася панорама місцевості, на якій приземлилося «Золоте Серце».
— Кого? Цього параноїдального андроїда? Звичайно, захопимо.
— Цікаво, чим може допомогти робот з маніакально-депресивним психозом?
— Мені б ваші турботи, — заговорив Марвін таким тоном, ніби служив заупокійну, — що б робили ви на моєму місці? Можете не відповідати. Я в п’ятдесят тисяч разів розумніший за вас усіх разом узятих, але навіть я не в змозі відповісти на це запитання. Коли я намагаюсь опуститись до вашого рівня, у мене тріщить голова.
— Мої білі миші повтікали! — закричала Тріліан, вбігаючи до рубки.
Зафод не зміг надати хоч одному своєму обличчю виразу глибокої скорботи і тому сказав;
— Та пішли вони…
Тріліан блимнула на нього сердито й зникла.
Її зауваженню слід було б приділити більше уваги. Адже, як свідчила громадська думка, люди посідали на Землі серед розумних форм життя лише третє місце. А зовсім не друге, як може видатися недосвідченому спостерігачеві.
— Добрий день, хлоп’ята.
Голос був наче знайомий, але щось у ньому змінилося. Тепер він нагадував жіночий. Голос сповістив, що вони перебувають у шлюзовій камері, через яку можна потрапити на поверхню планети. Члени екіпажу спантеличено перезирнулись- це наш колишній Едді, — пояснив Зафод, — я покопирсався і знайшов перемикач особистості. Може, так буде краще.