— Та ходімо ж, — наполягав Зафод, — я знаю, як потрапити в неї.
— У НЕЇ? — жахнувся Артур.
— Звичайно! Всередину планети! Від удару падіння кашалота відчинився підземний хід. Я поведу вас туди, куди п’ять мільйонів років не ступала нога людини. Уперед, углиб Часу!
Марвін знову почав щось іронічно мугикати.
Зафод штурхонув його ногою, і він змовк.
Долаючи огиду, члени екіпажу «Золотого Серця» рушили за Зафодом. Проходячи повз рештки кашалота, який власне створив цей кратер, вони відверталися.
— Життя! — сумовито сказав Марвін. — Його можна або зневажати, або ненавидіти. Але любити — ніколи.
Вхід до підземелля, на щастя, починався саме в тому місці, куди впав кашалот. За завалом із кашалотових нутрощів проглядалось ціле плетиво підземних галерей і коридорів. Зафод почав був розбирати завал, але Марвін відсторонив його і став робити це набагато швидше. З чорноти війнули затхлі запахи. Навіть за допомогою ліхтарика мало що можна було розгледіти.
— За переказами, — сказав Зафод, — магратейці здебільшого жили під землею.
— Чому? — поцікавився Артур. — Може, поверхня була перенаселена чи надто забруднена?
— Не знаю, — відказав Зафод. — Може, під землею веселіше.
— Ти певен, що нам туди треба? — запитала Тріліан, вдивляючись у непроглядну темряву. — Один раз нам уже дали відкоша.
— Не хвилюйся, дівчинко. Усе живе населення цієї планети дорівнює нулю плюс нас четверо. Егей, землянине…
— Артур, — поправив Зафода Артур.
— Слухай-но, ти з роботом лишаєшся чергувати біля входу. Домовились?
— Та що ж нам тут оберігати? Адже ти сам щойно сказав, що, крім нас, тут немає ані душі.
— Звичайно! Просто для безпеки, Артуре!
— Твоєї чи моєї?
— Чудово, отже домовились. Тож бувай, нам час іти.
І Зафод пропхнувся у дірку. За ним рушили Тріліан і Форд.
— Сподіваюся, що нічого хорошого ви там не побачите, — сказав Артур.
— Аніскілечки не сумніваюсь, — запевнив його Марвін.
Вони лишились удвох. Артур нервово ходив узад і вперед, аж доки збагнув, що могила кашалота не найкраще місце для прогулянок.
Марвін дивився на нього сумним поглядом, а потім вимкнувся.
Зафод простував коридором. Він страшенно хвилювався й намагався приховати це, прискорюючи ходу. Промінь ліхтарика ковзав по стінах, обкладених темною, холодною на дотик плиткою. Повітря було задушливе, мов у склепі.
— Я ж казав, що планета зовсім безлюдна, — сказав він, переступаючи через купи сміття.
Тунель нагадав Тріліан лондонську підземку, хоч, звичайно, підземка інколи прибиралася.
Через рівні проміжки на стінах виникали зображення простих геометричних фігур з яскравої мозаїки. Тріліан затрималась на мить, щоб роздивитись одну з них. Нічого не розібравши, вона гукнула Зафода.
— Як ти гадаєш, що це за незвичайні малюнки?
— Нічого особливого. Просто якісь малюнки, — відповів Зафод, не обертаючись.
Тріліан знизала плечима й поспішила слідом. Час від часу то з одного, то з другого боку коридора з’являлись двері. Вони вели у маленькі кімнати, напхані, як виявив Форд, старовинною обчислювальною технікою. В одну з таких комірчин він потягнув Зафода. Тріліан теж зайшла туди подивитися.
— Слухай-но, — звернувся Форд до Зафода, — ти й далі стверджуєш, що це — Магратея?
— Звичайно, — відповів Зафод, — ти ж сам чув голос на плівці.
— Припустимо. Але й досі ти не пояснив нам, яким чином ти її відшукав. Не по зоряному ж атласу!
— Усе значно простіше. Досить було покопатися в державному архіві, зробити кілька логічних висновків і мати трішки талану. Тільки й усього.
— А «Золоте Серце» ти викрав лише для того, щоб дістатися сюди?
— Я викрав корабель, щоб пошукати багато чого.
— Багато чого? — здивовано перепитав Форд. — Наприклад?
— Не знаю.
— Що?
— Я сказав, що не знаю, чого шукаю.
— Себто як?
— Тому що… тому… що мені інколи здається, якби я знав це точно, у мене б нічого не вийшло.
— Ти з глузду з’їхав?
— Не виключено, що з’їхав, — спокійно сказав Зафод. — Про себе я знаю не більше, ніж потрібно в даній ситуації. А дана ситуація не дуже для нас сприятлива.
Запала тиша. Форд занепокоєно позирав на Зафода.
— Послухай-но, старий, якщо ти збираєшся… — почав Форд.
— Постривай, — перебив його Зафод. — Я хочу тобі дещо сказати. Я роблю те, що мені хочеться робити. Закортіло мені чогось, і я зразу ж до діла. Захотів стати Президентом Галактики, і став. Захотів мати «Золоте Серце», і маю. Захотів знайти Магратею, і знайшов. Коли з багатьох варіантів я обираю один, він автоматично виявляється єдиним вірним. Це так само, що носити в кишені Всегалактичну кредитну картку, — тебе обслуговуватимуть будь-де. Але варто зупинитись і замислитись — навіщо мені це, як мені таке спало на думку — і зразу виникає незбориме бажання перестати думати взагалі. Як зараз, наприклад. Повір, мені нелегко говорити.