Артур почувався страшенно самітним на чужому святі життя. Безтілесний теліпався він у повітрі, не маючи анічогісеньки, крім імені. Але перш ніж він встиг оцінити усі переваги фізичного тіла, пролунав громоподібний голос, який закликав усіх до уваги.
На обвитому гірляндами помості серед площі з’явився чоловік.
— Люди, — сказав він, — ми зібралися сьогодні тут, щоб прилучитися до Священної Миті Одкровення, — його голос, багаторазово підсилений мікрофоном, гримів над натовпом. — Слухайте, вельмишановні нащадки Врумфонделя й Маджіктайза, цих Найвеличніших серед Найвченіших Мужів простору-часу. Час Очікування скінчився.
Натовп вибухнув радісними вигуками, люди вимахували прапорами, свистіли в свищики, били в бубони. Вузенькі вулички згори видавались велетенськими стоногами, перекинутими на спину, що вимахують ногами.
— Сім з половиною мільйонів років наш народ чекав цього Великого Дня Всезагальної Надії, — вигукнув ведучий.
Екзальтований натовп вибухнув схвальними вигуками.
— Віднині ніколи більше, — продовжував ведучий, — ніколи більше нам не доведеться, прокидаючись уранці, задаватися питанням «ХТО Я Є?», «ЩО МЕНІ ПОТРІБНО ВІД ЖИТТЯ», «ЧИ СПРАВДІ ВАЖЛИВО В ШИРОКОМУ, КОСМІЧНОМУ РОЗУМІННІ, ЯКЩО СЬОГОДНІ Я НЕ ПІДУ НА РОБОТУ?» Сьогодні нарешті ми одержимо прості відповіді на запитання: «Що Таке Життя, Всесвіт та Все Інше».
Натовп шаленів. Раптом Артур відчув, що він уже не просто висить у повітрі, а плине в напрямку будівлі, перед входом до якої споруджено поміст.
Він злякався, бо думав, що зараз удариться в зачинене вікно. Але ні, він вільно пролетів крізь нього.
Ніхто з присутніх у залі не звернув на нього уваги. Лише тепер Артур зрозумів, що все це семидесятиміліметрове шестивимірне кіно, в якому він брав безпосередню участь,
Кімната була саме такою, якою описав її Слартібартфаст. Протягом усіх семи з половиною мільйонів років її ретельно доглядали, регулярно, раз на сто років, витирали пил. Зблякла кришка столу ультрачервоного дерева, килим вицвів, але
центральний термінал комп’ютера блищав так, ніби був виготовлений тільки вчора.
Два чоловіки в однотонних костюмах сиділи біля столу.
— Чекати нам лишилося лічені секунди, — сказав один із них.
Артур здивувався, коли побачив, як на потилиці чоловіка спалахнуло слово ЛУНКВАВЛЬ. Перш ніж Артур збагнув, що це — субтитри, заговорив інший, і слово ФУЧГ одразу ж спалахнуло на його потилиці.
— Сімдесят п’ять тисяч поколінь тому наші пращури запустили цю програму, — промовив Фучг, — і нам випала величезна честь першими почути Відповідь.
— Так, нам страшенно пощастило, — підтвердив Лунквавль.
— Ми першими почуємо відповідь на одвічні питання про Суть Життя…
— Про Всесвіт… — підхопив Лунквавль.
— Та про Все Інше!
— Тесе, — Лунквавль приклав до вуст палець, — здається, Великий Мислитель готовий заговорити.
Спалахнули лампочки, спочатку нерішуче, неохоче замиготіли і, нарешті, рівно засвітились. Засичали динаміки.
— День добрий, — сказав Великий Мислитель.
— Ее… здрастуй, о Великий Мислителю! — Лунквавль нетерпляче засовався на стільці. — …Ти… е… знайшов…
— Відповідь? — прийшов на допомогу Комп’ютер. — Звичайно, знайшов.
Програмісти полегшено зітхнули. Довге очікування не виявилося марним.
– Єдину й правильну? — видихнув Фучг.
– Єдину й правильну, — підтвердив Великий Мислитель.
— На питання про Суть Життя, Існування Всесвіту й про Все Інше.
— Так.
Лунквавль і Фучг пройшли спеціальний курс навчання, усе їхнє життя від колиски було присвячено підготовці до цієї урочистої миті. Але навіть вони не могли стримати хвилювання, яке охопило їх.
— Ти готовий сповістити нам Відповідь? — запитав Лунквавль.
— Так.
— Зараз?
— Зараз, — підтвердив Великий Мислитель.
Програмісти облизали пересохлі вуста.
— Але мені здається, — додав комп’ютер, що вона вам не сподобається.
— Це не важливо! — вигукнув Фучг. — Ми повинні її знати. Негайно!
— Негайно? — запитав Великий Мислитель.
— Так.
— Тоді гаразд, — басовито мовила машина.
У кімнаті запала мертва тиша. Пауза тяглася довго.