Він видавався неприродно похмурим і мовчазним. Надто похмурим навіть для корабля, екіпаж якого лежав мертвий у заповненій димом камері, що була кілька миль під землею. Це одне із тих відчуттів, які не передаси словами. Кожен, хто хоча б раз у житті бачив мертвий космічний корабель, зрозуміє, про що йдеться.
Форд відчував, що за цим прихована якась таємниця — корабель і двоє поліцейських загинули, наче за помахом чарівної палички.
З досвіду він знав, що у Всесвіті все має свої причини.
Інші троє також це відчували, але ще дужче вони відчували пронизливий холод. І вони заспішили під тепле крильце «Золотого Серця», не бажаючи задовольнити свою цікавість.
Допитливий Форд попрямував до корабля з Благулона. Дорогою перечепився за металеву фігуру, яка лежала ниць у холодній пилюці.
— Марвін, — здивувався він. — Що ти тут робиш?
— Ото вже не думав, що ви про мене згадаєте, — озвався приглушено металевий голос.
— Як життя, залізна людино? — поцікавився Форд.
— Гірше нікуди.
— Що там сталося?
— Не знаю, — відказав Марвін. — Там я ніколи не був.
— Але чому, — Форд присів навпочіпки, — ти валяєшся на землі?
— Це найефективніший спосіб відчути себе нещасним, — пояснив Марвін, не підводячи голови. — Не вдавайте, що вам хочеться поговорити зі мною. Я ж знаю, як ви мене ненавидите.
— Це неправда.
— Ні, правда. Нікому я не потрібен. Ненависть — провідна риса Всесвіту. Варто мені з кимось заговорити, як він одразу починає мене ненавидіти. Навіть роботи. Я встану, коли ваша ласка, і піду собі, куди очі дивляться.
Він повільно підвівся, але його очі дивилися в протилежному від «кудись» напрямку.
— Цей також мене ненавидить, — Марвін махнув рукою у напрямку поліцейського корабля.
— Що, корабель? — Форд раптом зацікавився. — Що з ним сталося? Ти не в курсі?
— Він також зненавидів мене, коли я з ним поговорив.
— Ти з ним ГОВОРИВ? — вигукнув Форд. — Але яким чином?
— Дуже просто. Коли мені стало зовсім самотньо, я підійшов і підключився до зовнішньої мережі комп’ютера. Ми довго розмовляли, і я поділився з ним своїми поглядами на життя.
– І що ж?
— Він вчинив самогубство, — сказав Марвін і почвалав до «Золотого Серця».
РОЗДІЛ 35
Увечері того ж дня, коли «Золоте Серце» вже накрутило кілька парсеків подалі від туманності Коняча Голова, команда взялася за свої справи. Зафод сів під карликовою пальмою, намагаючись навести лад у власній голові за допомогою солідної дози пангалактичного полоскального полиску. Форд і Тріліан приязно розмовляли у дальньому кутку про життя й пов’язані з ним проблеми. Артур пішов до себе. Він заліз у ліжко, щоб погортати «Путівник по Галактиці для космотуристів». Якщо йому випало жити в цьому божевільному світі — не завадить засвоїти деякі речі.
І він почав з азів:
«РОЗВИТОК УСІХ ЦИВІЛІЗАЦІЙ ГАЛАКТИКИ ПРОХОДИТЬ ПОСЛІДОВНО ТРИ СТУПЕНІ — ВИЖИВАННЯ, ДОПИТЛИВІСТЬ І МУДРУВАННЯ, ДЕХТО НАЗИВАЄ ЦІ СТУПЕНІ — ЯК? ЧОМУ? ДЕ?
ТАК СУТЬ ПЕРШОГО ЕТАПУ МОЖНА ЗВЕСТИ ДО ЗАПИТАННЯ «ЯК МИ ЇМО», ДРУГОГО — «ЧОМУ МИ ЇМО ЦЕ» І ТРЕТЬОГО — «ДЕ МИ БУДЕМО ОБІДАТИ».
Артур не встиг прочитати далі, бо саме зашипів переговорний пристрій.
— Алло, землянине, ти спиш? — пролунав голос Зафода. — Як щодо поїсти?
— Еге ж, непогано було б, — відгукнувся Артур,
— Чудово, тоді тримайся, — сказав Зафод. — Сьогодні ми обідаємо в ресторані «На Краю Всесвіту».
© ВСЕСВІТ. — 1990. — № 8.
© АНТОМОНОВ Олег, переклад з англійської, 1990.