Галина Пагутяк
Путівник розгублених
УДК 821.161.2-3
П 12
Наше видання підтримали:
NB Arts Foundation,
Dr. Ihor Birka (Ontario, Canada),
Adrian Barka & Burcu Kinay-Birka (Seattle, WA, USA)
В оформленні книжки використано живопис і графіку Володимира і Людмили Лободів
Видавець Василь ГУТКОВСЬКИЙ
ISBN 978-966-441-598-6
© Галина Пагутяк, 2020
© Василь Ґабор, автор проєкту, 2020
© Андрій Кісь, худ. оформл., 2020
© ЛА «Піраміда», 2020
Хто мандрує?
Марія, Петрова жінка, з Калинівки коло Острополя.
Йона, син Іцка і Ривки, з Острополя, що на Поділлі.
Юсуф, старий дервіш, із села в Албанських горах.
Куди мандрують?
До Святого міста Єрусалиму.
Коли мандрують?
Восени.
Навіщо їм туди мандрувати?
Хай вони самі про це розкажуть.
Шлях Марії: Калинівка — Константинополь — Єрусалим — Калинівка — Печера в Карпатських горах поблизу села Підзахаричі — Єрусалим.
Шлях Йони: Остропіль — Меджибіж — Печера в Карпатських горах поблизу села Підзахаричі — Єрусалим.
Шлях Юсуфа: Джірокастра — Берат — Пустеля над Мертвим морем — село поблизу Єрусалиму, де він затримався на п’ять років, — Єрусалим.
Ось Марія, яка лежить в крові чоловіка і сина, руки і ноги в неї зв’язані, рот заткнутий кляпом, вона намагається відкотитись у темряву…
Ось Йона, з раною в нозі, що не перестає кровити, у важкій від болота шинелі, заповз до печери в Карпатських горах і вгвинчується в її нутро, наче вуж, якому настав час змінити стару шкіру. Чи міг він собі уявити, що це доведеться робити за таких обставин? Все життя мріяв про оновлення, сподівався позбутися своїх діббуків[1], щоб відчути блаженну тишу, котра, кажуть, настає у таких випадках, але не зважився звернутись хоча б до їхнього остропільського ребе Даніеля, бо знав, що той скаже:
— Це все тому, що ти мав чорне весілля[2]. Все, що наша громада дала тобі на кіркуті[3], ти повернув нам на кіркут. Очиститися тобі допоможе свята земля ізраїльська. Я маю трохи. Зять привіз із Палестини, коли приїхав взяти собі за нову дружину сестру покійної моєї дочки…
— О, ребе! — мовив би Йона чорними пошерхлими, наче не своїми, устами. — Я вже отримав від вас колись святу землю. Я посипав нею гроби своїх дітей, зачатих під час моровиці, але їхні босі ніжки досі роблять моєму серцю боляче. Не допомогла мені ізраїльська земля, освячена ще й твоїми праведними руками.
Але він не сказав нічого. Хоч міг би взяти дрібку святої землі й посипати нею під грушкою, на якій повісилася його бідна жінка Дебора, що не могла витримати розлуки з дітьми. А виганяти дітей-діббуків вона б не дозволила. То кого йому краще слухати?
«Я жива, — думає Марія, — але то ненадовго. Я знаю, що то за бандити, з чийого вони гнізда. Отой рябий привозив торік до млина жито, ледь не побився з моїм Петром. Він із Сербинівки. А другий коней вкрав у Миколи Попового. Третій — чужий, москаль, він за старшого. Той не помилує — душогуб. Господи, та беріть усе з хати, не губіть ще одну душу! Синочку, не стогни, прикинься мертвим, бо доб’ють. Я зараз, зараз…» Марія катуляється по долівці, відповзає далі, добре, що сінешні двері одчинені. Якраз убивці пораються коло скрині, схилилися над нею. Марія знає, що на самому дні вони знайдуть скриньку залізну і, поки зриватимуть замок, вона тим часом в сіни, а там в кутку серп має лежати. Ним я переріжу мотузку і втечу через задні двері, покличу на поміч. Так їй в голові колотиться, а серце завмерло каменем у грудях. Їй здається, що рот забитий землею, але ковтнути її вона не може і виплюнути теж. Марія знаходить цеберко з водою, занурює в неї лице, щоб розмочити глину, від кашлю випадає кляп. Вона хапає ротом повітря, але не кричить, щоб не видавати себе. Повзе в куток, де мав би бути серп, сокира, щось гостре, щоб перетерти мотуззя, хоч сама розуміє — бандити зараз її знайдуть. Як не тут, то по слідах на снігу, що почав падати, як стемніло. Вони не бояться: не так ними смерть поганяє, як вони смертю.
Скринька відчиняється. На волю виривається запах ладану, трав, які Марія збирала у Кедронській долині: пахучі, смолисті. Збирала, де листочок, де стебельце, де квіточку, і тепер вони затримують убивць. Вони мнуть те сухе зілля, розтирають між пальцями, відкорковують пляшечку з йорданською святою водою, витягують вузлик зі святою землею. Земля як попіл сиплеться їм на чоботи, зілля кришиться, вода ллється. Від тої суміші утворюється сприятливе середовище для зародження життя посеред смерті за участі ще теплої людської крові, яка чорною стежкою тече до порога, до сіней, де б’ється в путах мати, дружина і господиня.
1
Діббук
2
Чорне весілля — ритуальний єврейський шлюб, який відбувався на цвинтарі. Мав на меті зупинити моровицю. Одружували, як правило, пару дуже бідних людей або калік.