Ось — старий Юсуф, який майже осліп від того, що надто довго дивився на сонце. Тепер він дивиться на дорогу, яка веде до Єрусалиму і з Єрусалиму. З ранку до вечора. Йому теж потрібно до Святого міста, де під золотим куполом на нього чекає Наріжний камінь. Але ще не настав час. По нього прийдуть цією дорогою двоє, чоловік і жінка, з далекого краю. І він станцює посеред Святого міста на його честь.
Востаннє він танцював на честь Аллаха на майдані вбогого села, аби підтримати своє старіюче тіло якоюсь поживою, і впав, спіткнувшись об камінь, похований під шаром пилюки. Його товариш спересердя кинув об землю стареньким бубоном, і той розколовся, шкіра тріснула. І водночас тріснуло небо угорі, й у тріщині став прозирати інший світ. Лежачи в пилюці, дервіш дивився на той світ, а світ на нього. І побачив, як по іншому небу по білій дорозі йдуть двоє чоловіків, а за ними дріботить жінка. Ну, нехай ідуть, що йому до того. А що ж тепер буде з ним?
Те саме подумав його молодший товариш, що крім бубона не володів нічим, і страх здохнути старим і самітним все частіше охоплював його в голодні й холодні ночі. Він боявся проявів того страху більше, ніж голоду і холоду. І хоч він дивився тріщину в бубоні, а не на тріщину в небі, теж отримав знак: йому треба піти в гори до заклинача змій, який має доньку і не має сина. Той колись пропонував йому лишитись у нього, кинути бурлакувати, але він відповів, що не готовий ловити змій у розколинах й жити в глушині. Тепер, не довго думаючи, він встав, пошпурив бубон у глядачів і пішов подалі від навіжених дервішів, яким йому довелося служити, і від цього, що так зганьбився. Цей особливо йому дошкулив, бо був надто терплячий і невибагливий, і танцював як сновида, і не мав у собі тієї благості, що приносить гроші. Хоча, видно, знав, як і всі ми, ліпші часи. Обоє, музикант і дервіш, не зрослись ні вдачею, ні фортуною, тільки бубон скріплював їх, не дав розійтись.
А тепер — нема бубна. Не скріпити ні обід, не склеїти шкуру, а нового ніде взяти. Обидва відчули полегкість. І більше не зустрілися в цьому житті, хоч і думали один про одного.
Від кількох літ, уже геть старий, Юсуф мешкав спершу у вдови, а потім у її дочки, теж вдови, що мала вже свою дочку, у вбогій халупі в селі при дорозі, ставши заручником їхньої безпеки. Чоловіки в тому селі часто зникали по дорозі до Єрусалиму. Те, що святий чоловік оселився у них, було великим благом — хто б наважився скривдити цих жінок? Й інших мешканців села також. Розбійники вже давно оминали село, з якого століттями брали данину як не худобою чи грошима, то людьми — хлопцями та дівчатами. І всі з цим мирились. Однак розбійники любили похизуватись: серед ночі влітали в село, розмахуючи факелами, підпалювали чиюсь хатину, робили рейвах, лякаючи жінок та дітей, і зникали з наперед визначеною здобиччю. Пострах, як відомо, випереджає непокору. Часом вони забирали якогось чоловіка чи хлопця у ватагу, і родичі тепер чекали, що рано чи пізно отримають його тіло чи просто голову. Зате пару років родина могла жити трохи краще і влаштувати одній з дочок весілля.
З Джамілою трапилося значно гірше. Її чоловік пішов на роботу в Єрусалим і одного разу не повернувся до неї і до маленької Амаль. Вона шукала його на будовах, чоловік був землекопом, але виявилось, що той уже третій день не приходить на роботу. Сусід, який товаришив йому того дня, сказав, що разом з ним дійшов до міста. Але чи казав він правду?
Відтоді трави, які вирощувала Джаміла, були политі її сльозами. Коли старий дервіш з’явився у їхньому домі, вона спитала, чи не бачив він її чоловіка.