— Ні, — відказав він. — Якби з ним трапилось щось лихе, тобі б сказали люди. А якби з ним трапилось щось добре, Аллах послав би тобі з янголом сну звістку. Чи посилав тобі Всевишній звістку?
— Не знаю. Одного разу мені приснився мій чоловік в обіймах іншої. Він обіймав її, і навіть не соромився мене, а мені сказав: «Іди собі, Джаміло, дитина плаче».
— То це, певно, і є та звістка, — мовив старий. — Твій чоловік покинув тебе, і він тепер у раю.
І Джаміла зраділа, запишалася. Тепер вона може дивитись спокійно в очі сусідам і сказати дочці: «Твій тато в раю, бо він чесний, порядний чоловік. Якщо ми будемо чесні й порядні, то стрінемося з ним колись».
Чутка про це розійшлася селом. Всі жінки стали заздрити Джамілі і приходити, аби старий дервіш познаходив і в їхніх снах звістки від Аллаха. Джамілу це обурило. Ще бракувало, аби поважного святого чоловіка зробили ворожбитом. Хоча вона не надто втішилась, коли він до них прибився і щось таке сказав матері, від чого та заплакала і поцілувала йому ноги. Виявилось, що він стрічав її батька і приніс від нього звістку. Мати померла через рік, і лише тоді Джаміла оцінила, як їй пощастило, що в домі у них живе святий чоловік. Мовчазний, тихий, з появою якого розбійники перестали навідуватись у село. Вона навіть вирішила, що коли старий надумає покинути їх з Амаль, то вона піде за ним. Бо він став жорнами, які перемелювали хліб її життя. Вона ніколи не забуде того, що сказав він, коли померла її мати:
— Всевишній забирає зужите життя, щоб замінити його новим. Не бійся, дочко, смерті. Квітка в’яне, але насіння, сховане в ній, проростає.
Сказав краще, ніж їхній мулла. Де їй було знати, що його білі одежі з верблюжої вовни для священного танцю давно перетворились на птахів і зникли в бездонному небі.
— Але то його шлях, не менш правдивий, ніж ті, хто проповідував у помаранчевих садах серед троянд, — промовив Йона так виразно, що Марія, яка дрімала серед своїх мертвих бджіл, відразу прокинулась.
— Боже, та в тебе гарячка, Йоно! Ти мариш.
— Ні, — простогнав Йона уже іншим, хрипким ослабленим голосом. — То мені приснилося.
З розколини угорі просочувалось місячне світло. Лице Йони було таке бліде, аж біле. Він спитав нерішуче:
— А з тобою ніколи не бувало такого, щоб чуже життя тобі розповідало про себе? Спершу уві сні, а тоді, коли ще як слід не прокинувся.
— Хіба я не вмерла? — спитала Марія.
— Ні, в тебе почалося нове життя. Подивися, що в мене з ногою, бо я її не чую.
— Ой лишенько! — зойкнула Марія, торкнувшись мокрої від крові штанини. — Треба води, аби рану промити і перев’язати чимось.
— У мене баклага в кишені і ніж, і бинт. Подивися, чи кістка ціла.
— Тебе, що, підстрелили, Йоно?
— Так війна ж, Маріє. Коло мене снаряд розірвався. Крові багато витекло, поки я на гору видирався. Чи… мене щось винесло, не пам’ятаю. Я заліз в цю печеру, і заснув. Мене твій голос розбудив. Ти мене кликала…
Марія не пам’ятала, чи кликала його, та й не могла, бо рота мала заткнутого ганчіркою. І там, де вона була, нема війни. Їй казали, що на Йону прийшла картонка, ніби він пропав безвісти, хоч ніхто не знав, як він умудрився потрапити на війну. Таких, як він, не брали. Застарий був Йона для війни. Певно, сам напросився.
Її здивувало, що Йона був покритий павутиною, наче його павуки ховали від війни. Скільки ж він тут пролежав? А рана, видно, недавно почала кровити, бо під ногою сухо. Марія сподівалася знайти в кишені Йониної шинелі складаний ножик, з яким він ніколи не розлучався. Виторгував за малину, яку вони назбирали у лісі вдвох. Батько й не знав, де вона. Марія віддала все, що назбирала, Йоні, а той потай від своєї матері купив собі ножик. Тепер то був інший ніж, теж складаний, але великий і важкий.
Марія розрізала штанину. Жива кров сочилась поверх засохлої, але не бігла. Вона лила на рану воду, доки не змила кров й побачила, що ран кілька, і з них стирчать осколки заліза. Вони легко вилізли, Йона не встиг навіть нічого відчути, а кров почала сочитися сильніше. То не біда. У них в селі спиняли кров павутиною. Марія зняла з Йони павутину, він тільки лице мав без павутини, і руку, якою витяг її з палаючої хати. А тоді замотала грубим бинтом. Витратила увесь, щоб грів, як онуча, литку.
Йона терпляче все зносив, тільки сіпався трохи, а далі наче заснув. Марія зіщулилась коло нього, а місяць, що присвічував їй при поранні коло Йониної ноги, помандрував далі.
Тоді в Єрусалимі Марія не могла надивитися вночі на зорі, такі ясні й блискучі. Серед ночі прокидалася в душному притулку для прочан, виходила у двір, захищений мурами, й дивилася. Її зачаровувала ця сталість неба без хмар, непорушність, — вони мали над нею таку владу, що її думки легко перетворювались на слова, яких вона не знала, бо була простою сільською жінкою. Це можна легко пояснити, адже ці всі слова вона читала у Святому Письмі й відкладала убік, бо вони не надавалися до її щоденного життя. Однак там, під зорями, у святому місці, їй здавалось, що вона вбирає у себе зоряне насіння, і воно проростає в утробі її душі.