І чим все це скінчилось?
Марія зітхнула. Її почало морозити не так від холоду, як від того, що вона почала приходити до тями. Поруч дихав Йона, названий брат, рідного вона не мала, і мусила на людях його цуратись, бо він був іншої віри. Хоч усі люблять казати, що Бог — один, а проте розділяють людей на вірних та іновірців. Зоряне насіння, може, й проросло в Марії, але морози й вітри її Батьківщини зупинили його ріст. Це, напевно, дуже втішило б її родичів, якби вони знали. Марія потрібна була їм для праці і для порядку, вона повинна була зістаритись і впокоритись, як усі жінки, щоб їхня земля була постійна і незмінна. Бо земля і була їхнім єдиним небом, іншого вони не потребували.
Передсвітанкові чування на Святій Землі, чи в Єрусалимі, чи в Назареті, чи на горі Кармель завжди закінчувались однаково: пробудженням, гострим і терпким.
— Де я?
І коли повернулась, то це стало вже звичкою. Між Святою Землею і Калинівкою біля Острополя це питання бриніло, як натягнута нитка. Доки вона не увірвалась, а це мало колись трапитись, Марії слід було спитати себе врешті:
— Хто я?
Щоб небо сипнуло їй нового зоряного насіння. Коли воно проросте, то вже довік не зів’яне.
— Маріє, — озвався Йона. — Послухай, що я тобі скажу. Ти завжди була добра до мене, і до моєї бідної Дебори, і до наших з нею діток. То я зробив так, аби й ти опинилась зі мною в череві великої риби, щоб не потонула в бурхливому морі разом з кораблем.
— Що ти кажеш, Йоно, яке море, який корабель? Ти мене витягнув із вогню, а не з води. В тебе розум помутнів, чоловіче, від гарячки. І від горя, бо ти втратив і жінку, й дітей в один час. А я, що я втратила, Йоно?
— Бджоли, Маріє. Ми втрачаємо хіба те, що належить нам. Я не втратив ні жінки, ні дітей, бо їх дали мені на якийсь час і забрали. Як на те пішло, то й хатину нам дали за те, що погодились зіграти весілля на цвинтарі.
Марія лише зітхнула, бо і хата в неї як дзвін, і стайня, і комори, і скриня з одежею тепер горять огнем, а їй чогось байдуже. Зараз вона в підземному світі, а нагорі лютує буря людської ненависті, і понад тим усім небо — то є світ третій.
— Було б добре зараз заплакати, — мовила вона. — Та я розучилась плакати вже давно. Так що я втратила не хіба бджіл, а й сльози.
— Я хотів би тобі допомогти, Маріє, віднайти їх. Сам я був так битий змалку, що не пам’ятаю, як втратив свої сльози. Обходжуся без них.
— Бджоли ось тут, тільки мертві, — пошаруділа рукою Марія, — а сльози…
Ох, і рясні були в неї колись сльози, згадала вона. Було їй тоді років чотири. Взяли її батько з матір’ю на ярмарок в Острополі. Сестра, старша від неї на чотири роки, мала її пильнувати, поки тато й мама прицінювались до товару і торгувались. Що то було, Марія не пам’ятає, мабуть, полотно, щось довге-предовге і біле. Сестрички пірнули під розгорнутий сувій і опинилися враз на березі Случі, де бавились діти, перестрибуючи з каменя на камінь. А трохи вище був кам’яний міст з чорними дірами, через які з шумом летіла вода.
— Що то таке? — спитала мала Марійка.
— Вода, хіба не бачиш? — здвигнула плечима сестра, бовтаючи однією ногою в річці. — Не лізь, я сказала!
Раптом діти знялись і вихором полетіли до мосту, і ось уже Марія у темній норі, з просвітом попереду. Притислася до стіни, повз неї пливе темна вода, вухам боляче від гуркоту, а руки її немає вже в руці сестри. Сестру забрав потік разом з іншими дітьми. Марія не може відірватись від мокрої слизької стіни, прилипла до неї, як зірваний листочок, вона не тямиться від страху й не може ступити ні кроку назад, ні кроку вперед. Сльози наче горох котяться по її личку, бо що робити, коли ти опинилась посеред двох плям світла. Вона щиро плаче від жалю до себе, бо сестра її покинула. Вона не знає, що їй вготоване жіноче життя, яке не вчить жаліти себе, життя, скаране на покору, біль від пологів, смерть власних дітей, за якими не дуже шкодують, бо знають, що після того, як вони стечуть білим шумовинням у чорну діру, в кінці її виявиться раптом рай, якщо їх встигнуть охрестити. Завинуті в білі кокони з полотна, вони нагадують яйця, з яких не розвинуться робочі бджоли чи трутні. А матір мусить прийняти це і змиритись: Бог дав, Бог узяв, навіть плакати не сміє, аби дитині не довелося лежати в мокрому на тім світі. Отак втрачають сльози: не тому що їх не мають, а тому що забороняють їх проливати.