Сестру відніс потік у рай, я її більше не побачу, — думає Марія. Та нехай, вона недобра. Крикнула щось, відштовхнула сестру і побігла за іншими дітьми. Вона не знає, що старші сестри теж хочуть бодай на мить перестати пильнувати менших, вони потребують побігати, покричати, відчути себе вільними, їй тут страшно, та й усе.
Йона, хлопчик-семиліток, почекавши, коли інші діти зісковзнуть з аркади у водоспад, чалапає собі по воді, йому подобається опиратись м’якій прохолодній стихії, що підштовхує його до світла. Він ходить до єврейської школи вже два роки, але про пророка Йону і Левіафана йому розповів не хто інший, а тато. Якщо вже тебе проковтнув Левіафан, каже тато, велика-велика риба, то мусиш опиратися, бо ніколи не побачиш світла, тільки отаку маленьку цяточку, коли Левіафан розтулить пащу, аби позіхнути. Батько Йони зараз іде до Меджибожа, провівши вдома шабат, і навздогін йому — прокльони матері, бо не заробіток йому в голові, а книжники, що збираються при дворі цадика. Він багато приносить з Меджибожа — повні кишені думок, підслуханих і перетворених ним, помазаних медом Єршалаїм, притрушених пелюстками мигдалю і пилком цикламенів, присмачених сіллю з Мертвого моря, і вже незабаром подаровану кимось із прочан жменьку землі Ерец Ізраеля. Він вертається щасливий, бо може колись передати все це сину Йоні, може, той, як виросте, знищить гнилий грошолюбний дух Ніневії. Він іде щасливий, і вітер жартує з ним, сиплючи придорожню пилюку на потріпаний каптан, зриваючи на пагорбах капелюха.
А Йона, потинявшись по ярмарку, куди мати винесла пиріжки з вишнями і пучки зеленої цибулі, наплававшись у морі кольорів, запахів і голосів, пірнає в аркаду турецького мосту, щоб посмакувати темрявою і луною, і там надибує перелякане плаксиве дівчатко. Може, то злий дух мене приманює, щоб вселитись у мене, думає він. Тунель — як паща Левіафана, чи, може, то підземний хід до Єршалаїму? Він не знає, що так воно і є, і проганяє від себе думки. Сплетена сіть з батькових оповідок, Тори, волочиться за ним, бо завелика для дитячої душі й затяжка.
Але Давид теж був малий і не побоявся Голіафа.
Марія відчуває чиїсь гулкі кроки, повертає голову і бачить хлопчика, трохи старшого за неї. Одна мить — і між ними з дзенькотом обвалюється скляна стіна страху і фантазій. Марія хапається за чужого хлопця як за соломинку, сльози розпачу стають сльозами радості. Вона тягне його за руку туди, звідки вона прийшла, де безпечно, де мама і тато. Цей хлопець старший, він знайде їх.
Світло дня обпікає їм очі. Йона тримає за руку маленьку дівчинку й уявляє, що то його сестричка. У нього була колись сестричка, але померла, і коли він часом заводить з матір’ю розмову, що хотів би мати сестру, вона каже:
— Але ж у тебе вже була колись сестричка!
Так, була і є для матері. Для неї нема минулого і майбутнього, а якщо є, то так перемішались в її бідній голові, що навіть наймудріший рабин не міг би дати з тим ради. Чи не тому її чоловік так часто буває у Меджибожі, щоб самому не з’їхати з глузду?
Йона намацує в кишені штанців дірку, нема гостинця, вибач, мала. Діти вибираються на міст, припадають до перил, Марія не дістає до краю, Йона її підсаджує. Перед ними порожня блискуча ріка з великими каменями, на яких так добре сидіти.
— Добре, що ми не пішли вперед, — тішиться Йона, бо зникли б, як оті діти, що пострибали у водоспад. Звісно, він знає, що діти не зникли, а розбіглися і бавляться десь у іншому місці. Але він не бачить їх, отже, вони не існують. Йому подобається дивитись на порожній простір ріки, підтримуючи за плечі свою сестричку.
Маленька Марія не відчуває за сестрою жалю: та часто її щипає, б’є, втікає від неї. Вона стирає зі своєї пам’яті її ім’я, образ. Вона це повторить згодом, коли в неї на очах уб’ють чоловіка і сина. Це потрібно для того, щоб навчитися жити без когось.
Дівчинка відривається від перил і дивиться на Йону поглядом безмежної довіри. Того обволікає тепла хвиля. Матері потрібні його вуха, руки, ноги, повна покора, а цій дівчинці потрібні його захист і любов.
— Там моя мама, — показує мала на білі полотна, що злітають над торгами. — Хочу до мами!
Ці розгорнуті сувої полотна — для неї вітрила, що віднесуть її подалі від вогкого темного тунелю. Так вважає вона. Але насправді її вітрила — це Йона. З ними вона пливла по життю і допливла знову туди, звідки почався її шлях.
— Чуєш, Йоно, — каже Марія, — як ми звідси виберемося?