Побувши трохи з відкритим ротом, Марфа прийшла до тями і, відсунувши убогі дари з Єрусалиму виплеканими білими руками, промимрила:
— Я буду молитися за тебе, сестрице, щоб ти не водилася з тими, хто розіп’яв нашого Спасителя. А ти піди на сповідь до отця Михаїла і покайся.
«Ти ще не знаєш усього, — зловтішно подумала Марія. — Нічого, скоро донесуть. Будуть твої очка бігати, як мишенята, а тлустий зад буде підстрибувати, як на розпеченій пательні». Із монастиря вона вийшла з думкою, що вже не має сестри. Пригадала, як приїжджала до неї на постриг, ще батько був тоді живий, а в неї в животі брикався її первісток Степан, як їй було страшно, а сестрі ще страшніше, і якби її вихопив хтось з того кола жінок-ворон, то вона б не шкодувала. Жити в миру тяжко і боляче, але ти можеш вийти з хати і, голосячи, піти в поле, а потім повернутись, облегшивши собі серце, ніби народилась заново. Там, де біль справжній, там і радість багата. А коли вже проходила повз пічника, вгодованого парубка, що, знявши сорочку, лінькувато колов дрова, згадала свого чоловіка, чиє тіло від праці стало дерев’яним, вже зсередини його бере порохно. Було в тому гладкому парубку щось сороміцьке. На неї він і не глянув, але в неї було таке відчуття, що її торкнулась його безсоромність. Коли Марія всілась у візку поруч з Мотлом, то подумала, що втратила не хіба молодшу, а й старшу сестру, яка осудила її, повіривши пліткам, накинула мокрим рядном, мовляв, така-сяка Марія зганьбила свій чесний рід, бігаючи по Єрусалимі простоволосою, аж мусили її зв’язати і привезти додому, так не хотіла вона вертатись.
— А що, неправда, може? — пирскала слиною Текля, взявшись у боки.
— Правда буває всякою, — мовила Марія. — Спитай краще батюшку, що з нами їздив.
— Я тебе питаю, а не попа, що зманив тебе, дурну, на прощу. Так він мені й скаже! Шкода твого чоловіка і дітей.
«Мовчи! — наказала собі Марія. — А тепер — забудь. То все пусте».
Пусті лани і прив’ялі ліси теребив вітер, а потім припустив дощ, дрібний і колючий. Марія наче йшла по пустій дорозі свого життя, і їй не хотілось додому. Хай би дорога не закінчувалась, або закінчилась проваллям. Безодня розчахується зненацька посеред прибитої дощем дорожньої пилюки, й Марія летить туди стрімголов. Хоча вже пізно розуміти, що це ще гірше, ніж поговір та неслава.
— Маріє, Маріє! — трясе її Йона. — Що з тобою?
— Я… я… — жалібно лепече Марія, — я кудись падала!
— Ти нікуди не падала. Тобі, певно, повітря замало, то ти й зомліла. Ми зараз підемо, підемо…
Куди ми підемо?! — Йона жахається сам своїх слів, дивлячись угору на далеке віконце у наземний світ. Там війна, вона не закінчилася. А якщо закінчиться, то не надовго. Його страх передається діббукам-дітям. Вони мають в собі не лише його частку і Дебори, а й частку чоловіків та жінок ізраїлевих, що живуть в кожному юдеї.
— Тихо, тихо! — каже він до дітей, хоч вони й нічого не говорять. Бо теж знесилені, бо далеко від рідних могил, від матері. І хоч вони мучили його, звили гніздо в душі, але він не намагався ніколи їх прогнати, приректи на сирітство.
Марія наставляє руку, щоби вловити подих свіжого повітря. Звідки тягне — там вихід. Як розвидниться, то підемо, — думає вона. Мацає довкола себе: жодних мертвих бджіл. Та й звідки їм тут узятись? Вона допомагає Йоні підвестися і спертися на стіну. Вгорі свіжіше повітря. Посуваються вздовж стіни, щоб відчути рух своїх затерплих тіл.
— Як твоя нога? — питає Марія, яка вже не та маленька перелякана дівчинка, хоч ситуація схожа. А тому може спитати товариша дитячих літ, як той себе почуває. Це надає їхньому перебуванню невідь-де, між світом живих і світом мертвих, реалістичності. Та хоч би й боліла, це не може їх зупинити.
— Стати не можу, оніміла.
Це погано, думає Марія, аби не було гірше. Її охоплює почуття провини. Не таке глибоке, як тоді, коли їй дорікали за недостойну поведінку в Святому Місті, де вона хотіла залишитись назавжди, покинувши чоловіка та дітей. Мо’, й справді хотіла, бо не пам’ятає всього. А те, що їй розповідали, справляло прикрість. Бо отець Михайло мав клопіт через неї. Проте перед чоловіком і дітьми вона не відчувала жодної провини. Була в тому щасливому віці, коли діти вже не родяться, а невістці можна передати частину своєї роботи, коли можна піти на прощу чи навіть у монастир. І ти не дуже вже й потрібна, бо статки дозволяють тримати наймичок. Марія не боялась захворіти в дорозі, бути пограбованою, втонути у морі чи вмерти під пекучим сонцем, але коли на неї почали накладати і там пута…
— Нічого, — каже вона. — Нічого. Як я не втонула у морі, не згоріла у вогні, то вже з Божою поміччю виберусь з кам’яної труби. Разом з тобою, Йоно.