— Для того я тебе й покликав, Маріє, — сміється Йона. — Правда, ще вчора я про це й не здогадувався.
— Я завжди знала, що ми з тобою не просто так зустрілись. То був промисел Божий.
Марія закушує губу. Жорстокий цей промисел. Йона втратив усю родину, в неї лишився один син, старший. Все одно, що нема сина, бо приліпився як реп’ях до чужого роду, певно, зчарували його. Чоловік і син менший в крові лежать, вбиті розбійниками, що їх розпаскудила війна, розв’язала їм руки. Марія була певна, що Йона розуміє, чим вони заплатили за Божий промисел. Якби покійна мати її знала, що станеться з нею, то воліла б, аби пуповина, яка обвилася довкруг шиї дитини, додушила б її. Підслухала колись Марія, як мати розповідала сусідці, що вона вродилася нежива. Повитуха свічечку запалила, назвала Марією, хоч хотіли назвати Катрусею, поки душа не відлетіла, капнув гарячий віск на посиніле тільце, й дитина заплакала.
— Бо мала жити, — сказала сусідка. — Такий Божий промисел.
— Так, — погодилась мати. — Тілько замість Катрусі вродилась Марія.
Таких слів як Божий промисел у них в селі соромились уживати. Казали звичайно: «Бог дав — Бог узяв». Ото все, що треба знати батьку й матері, які втратили немовлятко.
Марія навчилась від Йони, чи може так дано було їй, бачити усюди зв’язки. Світ для неї з часом став виглядати заснованим павутиною, вона борсалась у ній, і життя ставало щораз складнішим. Все не просто так, думала вона. Все, що почалося, мусить закінчитися. Можна наперед дізнатись, як саме. Але як цього навчитись?
У дитинстві Йона часто прибігав до неї, щоб поділитись почутим від батька, худого чоловіка з виснаженим лицем, який став одержимий Учителем Бештом, надихавшись повітрям Меджибожа. Певно, якби він вчився, то став би наймудрішим в Острополі і навіть в Меджибожі. Але Іцко не вчився сам і не примушував Йону шукати у книгах мудрості. Життя — то теж книга, — жартував він. — Хоч очей не зіпсуєш, її читаючи. Хоча шанував книги безмежно, не відмовляючись потримати їх в руках. Нюхав їх, як слуга нюхає добру страву, поки несе її панові на стіл. Понюхає нишком — і вже її не потребує. Любив сидіти й слухати, як вчені мужі бесідують між собою. Меджибізький цадик не мав не лише краплини крові Вчителя, і духу його не набрався, бо тепер інші часи. Вчитель те, що заробляв за тиждень, у п’ятницю віддавав бідним і сиротам, а собі лишав те, що потрібно на шабат. Допомагав людям зцілитися від хвороби, вказавши на їхній гріх. Іцко і не чекав від теперішнього цадика чогось такого, приймав його таким, як він був, бачив у ньому дзеркало світу. Хто вдивляється у таке дзеркало, той може зрозуміти, куди прямує світ. Якщо цадик був дзеркалом, то Іцко був яйцем, з якого має вилупитися птах. Він грів свою душу там, де було тепло від подиху людей, що бесідували про важливі речі. Разом з ними він побував у святих ґмінах Константинополя, Єрусалима, Варшави, Львова… Але птах у ньому не встиг вилупитись: Іцко замерз у заметілі, вертаючись з Меджибожа до Острополя. Ривка стала вдовою, а малолітній Йона, який ще не встиг прийняти Бар-Міцву[14], — сиротою. А потім вже виявилося, що батько, якого ніколи не було вдома, який вислизав, наче вуж, із тенет родини, насправді був дахом цієї родини, і тепер цей дах зірвало. Та ще посеред зими, коли нужда вперто лізе в очі.
Старий на порозі хатини Джаміли засвічує зірки в небі. Так сказала мама маленькій Амаль. Вдень він сидить, щоб не пропустити щось важливе, а ввечері засвічує зорі.
— Це Аллах робить! — сперечаються старші діти. Але Амаль вже знає, що на це відповісти:
— Аллах звелів запалювати зорі дідусеві, бо він святий!
Старий Юсуф про це навіть не здогадується. Він радше відчуває присутність зірок, аніж бачить. І звісно, він не святий. Всевишній ним невдоволений, бо не посадив дерева, не збудував дому, не викопав криниці, не народив сина, не довів жодної справи до кінця. Через те й не може померти. Всі, кого він знав, завершили бодай одну справу: народили дітей, збудували дім, вивчили напам’ять Коран, помстились за честь роду. При світлі зірок мулла запаленою свічкою відганяв від їхніх могил злих духів, щоб не вкрали душу новопомерлого. Певно, із ним так було би, якби Юсуф залишився серед людей. Однак, він знає, що так не буде, його забере Єрусалим, коли настане час, і не буде кому його оплакати і з любов’ю вкрити землею. Поки що він наглядає за дитиною, козою, селом і зорями в небі. Старість — щасливий вік в цьому краю. Тільки не кожен може її дочекатися…
— Ти знову щось бубониш, Йоно, собі під ніс, — каже Марія незлобиво.
14
Бар-Міцва — ритуал повноліття єврейського хлопчика. У тринадцять років він читав уривок з Тори у синагозі.