Очі в неї сухі, бо втратила вона сльози, пам’ятаєте? Вони вилилися, як вода з перевернутого набік колодязя. Та й чого їй плакати? Найстрашніше вже сталося, але навіть не тепер, коли загинули чоловік з сином, бо це більше нагадує сон, від якого вона колись прокинеться і в який спершу не повірить. Тому її реакція виглядає такою безсердечною: серце в ній не присутнє, розум збаламучений. Найстрашніше було тоді, коли чоловік повірив людям, а не їй, припечатав важкими словами:
— То правда, що ти в одній сорочці, простоволоса, бігала по Єрусалиму? Як мені тепер між людей показатися? Як діло з ними мати? Пощо було стільки грошей тратити, аби мене зганьбити?
Він наступав на неї, дихав самогоном на її тіло, що все ще пахло квітами і травами Святої Землі, що висушені були в ладанці на грудях, поміж сторінок молитовника і темно-зеленої книжки, яка докладно розповідала, як дістатись до Єрусалиму, що подивитись і де заночувати. Ніхто не купив тої книжки, хіба Марія. Отець Михайло брав її у неї ввечері й читав уголос прочанам. І Марія не могла дочекатися, коли він поверне їй книжку. Та невже і батюшка проти неї?
Марія злякано відступила до порога, а чоловік заступив їй дорогу, був би вдарив, але наймичка чимось загриміла в сінях, то спам’ятався. Харкнув на долівку:
— Пусти бабу саму! Хто зна, що ти там виробляла! В людей жінки як жінки, а в мене причинна, за якою бджоли дохнуть!
— «Що небо? Ретязьок на нашім схудлім тілі. Що море? Наших сліз потоки обмілілі? Що пекло? Наших мук вогні перегорілі. Що рай? Спочинку мить, коли впадем зомлілі!»[15], — співуче проказав Йона, і лице його наче освітилося від цих слів, і темрява. — Маріє, чи ти знаєш, що я з Йони став китом? Тепер не мене ковтають, а я ковтаю світ, а в ньому душі, що не мають куди подітися, а в мені їм тепло, і я їх слухаю. І як кит випускає воду, так я випускаю їхні слова. Не дивуйся, Маріє, я цього не хотів, мене призначили. Когось завше до чогось призначено…
— А мене до чого призначено, не знаєш? — спитала Марія. Вона люба була Йониному серцю, бо вірила йому, що б він не казав. І ця віра тримала їй одне крило, а друге ще не виросло. Така собі однокрила птаха.
— Це нам ще відкриється. Одне знаю, що ти призначена до мене і ще до чогось, як і я.
— І що тобі ці голоси кажуть?
— Кажуть, що ми на дорозі до Єршалаїму. Правдивого, бо ти була в іншому, страшно сказати, від лукавого, який ледве тебе не знищив. Вчитель Бешт остерігав від цього. Тепер я знаю, завдяки тобі, що є два міста — небесне і земне. Із небесного не вертаються, так там добре.
Марія похитала головою:
— Ні, Йоно, ти помиляєшся. Звідки тобі знати, чи бачила я правдивий Єрусалим, чи фальшивий, чесний чи безчесний. Ти не торкався руками того каміння, що схоже на людську кість, ти не чув, як пахнуть трави в Кедронській долині, не бачив зірок над Єрусалимом. За цим Єрусалимом я і тужу, й хочу туди вернутися. Як ти знаєш туди дорогу, то я піду з тобою. Нема мені куди більше йти. В моїй Калинівці — сніг, там вогонь догоряє, і рідна кров стигне. Скажи тим голосам, аби вступилися. Ти маєш бути Йоною, а кит хай буде китом. Як ми пливли морем до Єрусалиму, я все визирала кита. Була буря, але кита не було. Ми вмирали від страху в череві корабля, плакали, голосили, а хтось поминав пророка Йону, називаючи його грішником. Казали, що море тому й неспокійне, бо серед нас є хтось з непрощенним гріхом.
— Ага, — вигукнув Йона. — Завжди шукають того, кого не жаль викинути в море. То старий як світ спосіб порятунку від бурі.
— Я подумала тоді, що люди подуріли, бо почали викрикувати, хто який має гріх. Той обраховував людей у лавці, та обмовила рідну сестру, бо хотіла віддатися першою. Той звів дівчину, лишив її тяжку, то вона накидала в пазуху каміння і пішла топитися, але люди витягли. Оповідали про гріхи давні, від яких отримали розгрішення. Навіть отець Михайло в молодості согрішив: доніс на семінариста, що той українські книжки читає і навіть до тіятру ходить. Того хлопця взяли жандарми і мучили. Мені теж хотілось зізнатися, що погана з мене жінка чоловікові, бо вічно йому не догоджаю, і погана матір своїм синам, бо не чую в них свою кров, лиш кров чужого роду. Але спало мені на думку таке, чуєш, Йоно? Що хіба Бог може зважувати наші гріхи, чий тяжчий, а чий легший, і нема чого гріхами хизуватися, бо ні один з тих, що каявся, не піднявся би нагору й не кинувся у бурхливе море, щоб його заспокоїти. Всі хотіли побачити Святу Землю, і я так само…
— І добре вчинила, що покаялась мовчки, хоча то ще невідомо, чи ті гріхи, які назвала, правдиві. Я тебе змалку знаю, Маріє, яка ти. Не переймайся тим. Наговорювати на себе — то теж гординя. Я от думаю, що йдучи в Єрусалим, наші і ваші люди несуть кожен свій камінь, щоб там скинути й облегшити свою ношу. А про те, що те каміння давить на Святе Місто, ніхто не думає, як воно страждає. І від того тягару все глибше загрузає в землі. Праведники не йдуть туди, бо Єршалаїм у них всередині. А інші — наші, християни, мусульмани — моляться за себе, а не за місто. Але його тримають молитви тих, хто далеко молиться за нього. Вчитель Бешт, здається, мав це на увазі. Хто ж як не він привів мене до цієї гори і печери, а потім і тебе, щоб наша дорога стала дорогою двох сердець, а не одного. Найкраща дорога на світі. Куди веде тебе серце — туди і йди. Ми не будемо нічого просити в Єршалаїмі, ми лишимо наше каміння тут, чуєш, Маріє? Ти кажеш, як гарно пахли квіти в тому Єршалаїмі, де ти була, а уяви собі, як вони пахнутимуть у тому, іншому! У сто тисяч разів ліпше! А де квіти, там і бджоли. Вони пов’язані між собою законом життя. Твої бджоли будуть там з тобою, Маріє, бо ти теж пов’язана з ними законом. Люди не бачать цього зв’язку, вважають його випадковим. Але ми з тобою відчинили двері й побачили, що обоє зв’язані так, як людина й бджола. Ти ось живеш уже скільки без своїх бджіл, і нічого, живеш. Як і без твоєї маленької донечки, що померла, тільки народившись. Але там, куди ми підемо, все це буде дуже важливим. Я знаю, Маріє, знаю!