А що спитати Дебору, бідну Дебору, яку холера зробила жоною і матір’ю, як Йону зробила чоловіком і батьком? Ні, він не питатиме Дебору нічого. Просто скаже, що смерть дітей і на його сумлінні, бо, дивлячись на батька, який розривався між своєю не святою родиною і святою родиною Вчителя, він не хотів одружуватись. Але коли до нього прийшли і сказали: «Твій шлюб з Деборою врятує нашу ґміну, ти ж не хочеш, Йоно, щоб вмирали діти Ізраїлю, щоб наш народ зник з лиця землі?», він відповів: «Ні, не хочу», уявивши собі порожні синагогу і хедер. Тоді вони сказали: «Дебора — порядна дівчина, хоч косоока і сирота, стань з нею під хупу, нехай чорну, але таку саму святу, щоб вона змогла стати жінкою і матір’ю. А ми обдаруємо вас щедро».
Хто міг би противитися рабину і цілому кагалу? Йона чував про чорні весілля, що зупиняли мор і зводили докупи сиріт, калік з такими самими сиротами та каліками. Йоні вже було поза тридцятку, не мав куди привести жінку, був зарібником. Там канаву вириє, там посторожує, там дрова порубає чи латку на чобіт поставить, і тільки в тій бідності була його провина. Хлопцем мати дала його до чинбаря, то він зімлівав від духу шкір, здертих з дохлих тварин. До війська його не взяли, бо Йона два роки після того ходив у чиряках, наче вилізала з нього батькова та материна наука, бо ні душа, ні тіло її не приймали. А потім все зникло, Йона став тим Йоною, що зараз, і чужі люди зісватали йому косооку Дебору. Нічого, втішав себе Йона, вона просто по-іншому дивиться на світ. А що б сказала Марія? Йона не міг прийти до неї в Калинівку, бо Остропіль оборали, й ніхто не смів переходити через межу. За нею стояли селяни на чатах, тому в Калинівці ніхто не заслаб.
Спершу Йона думав, що буде стидатися такої жінки. Але коли поговорив з нею, відкрила вона йому серце, то шкодував, що не оженився з нею раніше. З Деборою він міг поговорити про Бешта, Ерец Ізраель, про свого батька. Вони сиділи часом на порозі причепуреної хатини, помальованої найсинішим в Острополі кольором. Дебора засинала на плечі в Йони, коли він дивився на зорі.
— Ми з тобою, Деборо, непрості люди, — казав до неї Йона. — Ми спинили мор!
— А якби не спинили?
— Значить, гріх нашої ґміни такий великий, як оте небо над нами. Але якби ми померли, то були б разом на тому світі, бо обвінчані.
При згадці про це на очах Йони закипають сльози. Добре, що Марія не бачить. Вона стоїть, як те дерево взимку, в якому завмерли життєві соки. Але не спить, бо хто спить стоячи. Йона спав, сидячи в окопі на мокрій землі з перетертою солдатськими чоботами кров’ю. Але коли ти стоїш, то не смієш заснути, бо, може, ти стоїш на сторожі. Йона ладен був закластися, що Марія прислухається, чи не йде до них щось з темних коридорів, хоч найгірше вже позаду. Тут Йона не почує голосу покійної жінки. Вона надто велика, щоб поміститися в його тілі діббуком. Через свій учинок вона не може бути з мертвими дітьми, але до живого Йони має доступ, правда, дуже обмежений. Гілочка груші в полі шинелі давно просякла кров’ю її чоловіка. Ця гілочка не замінить йому велике тепле тіло Дебори, яке пізнало подвійне щастя материнства. Якби він хотів, то вселився б у терен, який ріс коло груші. Якби він наклав на себе руки, то був би зараз з нею. Певно, і Дебора цього би бажала. Але ні, дорога Деборо, я не можу двічі осиротити наших дітей, що стали діббуками. Вони могли б жити зараз у Едемі, і якась добра жінка варила б їм істи, прала б сорочечки, мила їм голівки, а в Шабат сідала б з ними за стіл. Така добра жінка, що не мала діток, хоч дуже хотіла. А ти, проживши стільки, скільки призначив Б-г, стрілася б з ними потім. Ото би була радість! Може, ще щось вдасться виправити, може, стрінеться хтось такий мудрий, як Учитель наш Бешт, і умовить діббуків покинути Йону, бо тут для них не найкраще місце — змучене татове серце. Але не лякатиме їх, не заклинатиме, бо вони хоч і діббуки, але маленькі діти.
Йона бачив, як збирались виганяти діббука в остропільській синагозі, й ніколи не забуде цього. Мав він тоді літ п’ятнадцять. Привели жінку з Сербинівки, яка тиждень дивилась на стіну і не могла склепити очей. Від того очі її опинились наче в проваллі, оточені довкруж чорним. Не можна мені дивитися в ці очі, думав хлопець, бо впаду. Певно, й інші так думали, бо зразу відвертались і тремтіли. А інші зосередились на дверях: от-от мав над’їхати святий чоловік з Полонного виганяти діббука з нещасної, заледве його вмовили зважити на горе остропільської ґміни, яка втрапила в нечистоту і хотіла очиститися з поміччю святого чоловіка.