То було навесні, в маю, в передгрозовому повітрі стояв несамовитий дух яблуневого і грушевого цвіту, а в самій синагозі так немилосердно накадили, що в людей сльозилися очі й текло з носа. Було дуже багато людей з ближчих сіл, бо ніхто з них не бачив, як виганяють діббука. Десять чоловіків тримали в руках шофари, чекаючи знаку, щоб протрубити. З жіночої половини на галереї долинало монотонне схлипування. Матір Йони теж була там. Зараз їх обох пов’язувало почуття провини і страх. Адже пару літ тому, взимку, на дорозі між Меджибожем і Острополем замерз батько. І поховали його тільки через тиждень. Його дух міг вселитися в будь-якого подорожнього, що йшов чи їхав повз мертве тіло. І рабин поховав його в кутку кіркута як самогубцю, хоч тато не був самогубцем для тих, хто його знав. Він був химерним, однак дуже побожним чоловіком. Ривка з Йоною вважали себе винними, бо то до них поспішав батько того дня. І що по смерті не відчували його присутності за суботнім столом, що став ще убогішим. При тілі не знайшли ні суботньої свічі, ні вина, ні рибини, навіть чоботи з нього зняли. І був він такий білий на лиці, як сніг.
В ту нещасну сербинівську жінку вселився дух її померлого чоловіка, а той був німий зроду, то й діббук виявився теж німим і глухим. Люди шептались, що винні сусіди, бо побігли ловити корову, що літилася, залишивши вдову коло тіла саму. Вона не витерпіла, вийшла поглянути на поріг, а коли повернулася, діббук вселився у неї. Спершу вона вдивлялася у стіну, а потім почала водити пальцем по тиньку, ніби писала. Їй дали вуглину, і вона почала писати різні богохульства, а далі замукала, шпурнула вугіль, сіла на долівку і водила по ній пальцем, слинячи його. А того вже не можна було прочитати. Перестрашених дітей, а їх було п’ятеро, розібрали тим часом сусіди, аби вона їм з діббуком не завдала шкоди.
Розмовляти з остропільським ребе при допомозі письма діббук не захотів, і той мусив звернутися аж до ребе Нафталі з Полонного. Громада не могла утримувати аж п’ятьох дітей, а сирітського дому в Острополі не було. Та й вдова тримала з чоловіком пекарню, тепер не було кому нею опікуватись. За одну ніч до пекарні набігло тисячі щурів і все поїли дочиста. Всі знали, що в пекаря був помічник, але він його прогнав незадовго перед тим, бо йому не сподобалося, як той позирає на Маню, а вона шкіриться до нього. На багату вдову знайдеться чоловік, але хто візьме причинну?
Тож справа була варта того, аби поважного ребе Нафталі привезти до Острополя. Коли він нарешті увійшов, то всі відчули його незвичайність. Він був величний як патріарх, з довгою сивою бородою. Відразу наказав відчинити вікна, і дух ритуальних пахощів полинув у Остропіль, християнський і юдейський. Тоді ребе Нафталі підійшов до жінки, зазирнув у провалля і витяг звідти її очі. Поклав руки їй на голову і мовив:
— Доню, що сталося?
Таким голосом, що всі у синагозі відчули себе дітьми ребе Нафталі. Жінка щось тихо відповіла, ніхто не почув, що. Цадик підвів голову і сказав:
— Ця жінка не має в собі діббука. Горе її зламало. Тепер все буде добре. Свою провину вона спокутує і повернеться до дітей. І до року помре. Подбайте про сиріт. Але я цього вже не побачу. Тепер помолимося, діти Ізраїлеві!
Всі думали, що святий чоловік промовить молитву, але він скромно постояв в кутку. А по молитві одразу від’їхав. Остропільський рабин аж спітнів і в порівнянні з полонським виглядав як хлопчик. Хоча він дуже добре вчинив, покликавши святого чоловіка, бо без нього свята остропільська ґміна була б нещасною. А шофари того дня так і не пролунали.
— Нам би такого ребе, — зітхнула Ривка. — Якби твій батько, хай спочиває у мирі, не обрав собі Меджибіж, то був би з нами.
Йона був ще дітваком, то не знав, що відповісти матері, але ввечері, коли вже полягали спати, загасивши лампу, вигукнув:
— То не батько обрав Меджибіж, а Меджибіж його!
Мати нічого не відповіла, наче слова Йони не вартували бодай буркотіння. Коли почулося її хропіння, збурений тим, що побачив сьогодні, хлопець вийшов надвір. Ніч була зоряна-презоряна. В повітрі ще витав аромат із синагоги, але запах бузку й жасмину його перемагав. Над Йоною велично нависав купол неба, щільно засіяного зірками. Меджибіж був лише станцією на шляху до Єрусалиму. Мати не мусила це знати. Йона здригнувся від несподіваної думки: а що коли батько насправді не шукав тіні Бешта у Меджибожі, бо слава — то не тінь, то лиш слід у пам’яті, вдячність за добрі вчинки. Батько міг шукати у святому Меджибожі ту дорогу, яка б привела його до Єрусалиму, де можна називати Б-га його священним іменем Адонаї.