Батько мав знати побожного ребе Нафталі, але нічого не розказував про нього. Чому? Йона відчув аж неприязнь до свого батька. Адже Нафталі міг так само лагідно покласти руку на голову Іцка з Острополя і втихомирити його неспокійну одержиму душу. І Йона мав би опору в житті, як Марія, від якої нічого не залежало і за яку все вирішував батько, а потім чоловік. Тільки бджоли були від неї залежні, та й тих уже нема. Тому Йона, вигодуваний неситною їжею, взятою у незнайомого Бешта, був легкий, як цвіт яблуні, що його змітає вітер у темряві і несе у безвість.
— Маріє, — покликав він. — Ти все чула?
— Що?
— Нічого. Як ти перепочила, то, може, підемо далі? Або вернемось назад — ти в Калинівку, а я в Остропіль, якось воно буде.
Йому навіть здалося це можливим. Повернутись до хати-пустки, якщо не завалилась, пристати до якоїсь вдови, зараз вдів більше, ніж дівчат. Та й Марія може зробити те саме. Це по-людськи. Може, Б-г кинув їх на саме дно, аби вони вийшли звідти і почали жити як усі. Ще важче, ніж вони жили досі.
— А та жінка, Маня, вона вмерла до року? — раптом спитала Марія.
— Не знаю, не чув. Може, вийшла знову заміж.
— То виходить, той рабин не був святим, раз не вгадав? Він лише скидався на Бешта. Тому ти його і не шукав потім, і пішов до Меджибожа…
— Це говориш не ти, Маріє, а моє сумління, — мирно відказав Йона. — Я й не збирався йти до ребе Нафталі, він же помер по тому дуже скоро. А раз батько до нього не ходив, то не мав, очевидно, потреби. І то теж не моя дорога, хоч я хотів, дуже хотів, аби він поклав свою руку мені на голову. Мій батько ніколи не робив цього.
— Бідний Йона… А може, то наша біда, що ми хочемо йти слід у слід за нашими батьками, наступати на ті самі граблі? Може, якби я не вернулася з Єрусалиму, все було би не так. Не змішалося би, не переколотилося. Від мене рідна сестра відцуралася, чоловік ледве не побив. Навіть священник, той, що ходив з нами на прощу, не заступився. Ти навіть не знаєш, що мені довелось пережити, Йоно. Вертайся сам, як хочеш, а я не буду. Люди нічого не забувають.
— Є люди, а є людиська. Не кличу я тебе туди, пробач мою слабкість. Я в тих окопах скучив за Острополем, але ворушити попіл рідного дому не хочу. То не вихід. Ти хоч маєш старшого сина, він прийме тебе до себе. Рідна кров.
— Я тепер жебрачка, а не багачка, Йоно. Знаю, що мене там чекає нагорі. Чи, може, внизу. Та я вже не знаю, де верх і низ. Темно тут. Добре б присвітити.
— Підемо вздовж стіни. Там далі має бути озеро, а тут тісно й дихати нема чим.
Йона дійсно почувався слабким.
— Тобі зле? — сполошилася Марія. — Я й забула, що ти втратив багато крові. Мелю сама не знаю що. Добро, що ти зробив для мене, перетворилося на зло. Але ж ти не бажав мені зла, Йоно, знаю…
— Не бажав. Ніколи. Знаєш, коли ми були малі, я, бувало, перед тим, як засну, протягав срібну ниточку до твоєї хати, до твоєї руки. І мені так ставало спокійно, тепло… І тоді, коли ти мандрувала до Святої Землі, молився, щоб тебе не проковтнув Левіафан.
— А я, коли була у Святій Землі, щодень тебе згадувала. Ото б Йона це побачив, ото б тішився. Або: буде що Йоні розказати.
Завовтузились Йонині діти, запхинькали:
— Тату, що то за тітка з тобою? Де наша мама?
І стало Йоні соромно, бо їхню маму він любив, але ніколи не тягнув до неї срібної ниточки, бо нащо? Зв’язок з нею був тілесний, непорушний. Але хіба дітям це поясниш? Йона розкривався перед Марією як у ніч перед стратою, але мертві його діти… Йона не міг нічого розказати Марії. То була остання його таємниця. Так треба. Він так відчував. Діти мусять мати надійний сховок. Дивно як. Тіло Йони для його дітей як Левіафан, а сам він знаходиться всередині Левіафана, ще й Марію висмикнув з вогненного моря.
— Все буде добре, — каже Йона до дітей. — Вам нема чого боятись. Якось воно буде.
Його діти завжди були слухняні. Часом не було чого їсти, то Йона казав їм: «Лягайте спати, а встанете, тато принесе вам їсти». Йона витрачав усі свої сили на пошуки заробітку, аби прогодувати родину: йшов до християн копати грядки, рубав дрова, підсобляв на базарі, навчився латати взуття… Тільки в Калинівку ніколи не приходив шукати роботи.
— Аби хоч якось було, — зітхає Марія. — Обіприся на моє плече та й підемо. А то як стоїмо, не знаю, чи живі ми, а чи мертві.
— Ми в череві Левіафана, тому треба підкоритись йому, бо те, що спершу здається карою, може далі виявитися спасінням. Левіафан мудрий. Він випустить нас на березі. Але як ми будемо скоріше мертві, ніж живі, то він про нас забуде і буде плавати вічно.
— Отець Михайло ніколи не розказував нам про Левіафана. Наш супровідник спитав нас, чи не хочемо подивитись на те місце, де кит виплюнув пророка Йону. Ми вже мали скоро вертатись і чекали у Яффо на корабель. Усі мали побиті ноги, були змучені, але зголосився ще один чоловік з Проскурова, то супровідник повіз нас обох.