Выбрать главу

— О, я й не знав про це! — вигукнув Йона і втішився, що діти теж послухають.

— Я сама не знала, що є таке місце. Дива твої, Господи… Там місто, Ашдод називається, а на березі моря великий-превеликий камінь…

І Марія, як уміла, змалювала розпечений білий пісок, в якому грузли по кісточки її сандалі, що вона їх купила в Єрусалимі, і як дихало море в спину, і як вони дерлися на скелю, що нагадувала нечупарну скирту соломи, і в очах їй було червоно, а язик перетворився на шорстку шмату. І як вона дивилась згори на море, яке перекочувалось срібними хвильками. На горі не було ні церкви, ні хреста, ні якогось знаку, лиш звітрене темне каміння і дрібка глини. Супровідник казав, що далі є ще одна скеля, на якій нібито поховано Йону, який звідси вирушив до Ніневії, а потім повернувся сюди вмирати. Чоловік із Проскурова, Дмитром його звали, сказав, що вже третій раз у Святій Землі, але тут ніколи не бував. Марія здивувалась, хотіла спитати, чому він вже втретє сюди приїжджає, то ж гроші великі, а на багатого Дмитро не скидався. Але не наважилась. Чоловік міг відповісти не від душі, а так, аби вона відчепилась. Саме тут у Святій Землі жінка зрозуміла, яке це делікатне діло — віра, і яка тонка шкіра у душі. Людина сама знає, коли випустити слова з душі, і ті слова будуть правдиві, лишень їм можна вірити.

— Цікаво, — сказав Йона. — А я б спитав. Може, він хотів облегшити душу перед тобою, а ти не помогла йому.

— Я про се не думала тоді.

— А про що ти думала?

— Що Дмитро ніколи не поїхав би сам з супровідником. А я зголосилась перша. Та якби не він, супровідник би мене саму не повіз, якби навіть заплатила за двох.

— А чого так?

— Не положено. Могли би відібрати бомагу, і він позбувся би роботи. Ми поїхали вдосвіта, і скоро вернулись.

— Ти не боялась?

— У Святій Землі нема чого боятись, — відрізала Марія.

— Ти наче трохи сердишся на того Дмитра з Проскурова… А якби не він, то ти б не побачила того святого місця.

— Я хотіла йому подякувати, коли ми повернулись, але він одразу від мене відцурався, наче був незнайомий. Зрештою, мене всі тоді сторонились після того, що я зробила в Єрусалимі, будучи не при пам’яті.

Марія подумала, що три подорожі до Святої Землі не змінили Дмитра. Якби він не признався, то вона б думала далі, що він уперше. Був дуже неговіркий, зрештою. Про себе ж вона подумала, що одна проща до Святої Землі, може, й надламала її, але не переламала, змінила, але не перемінила. І якби не оті нещастя, що почались вдома, то воно просто б зрослося криво. Тепер же вона знала, що попереду — завершення, і відчувала приплив сил. Чи добре, чи зле — але криво не зростеться. Якщо Господь не дозволив їй згинути разом з чоловіком і сином, допоміг Йоні вирвати її з пекельного вогню, то значить, не все ще для неї скінчено. Стіни печери розійшлися, промінь сонця як ніж розрізав її нутро десь угорі, і шкода було йти в темряву. Марія знала ще з дитинства, що далі має бути озеро, а через нього кладка. Як перейти її, то потрапиш відразу в Єрусалим. І Марія готова була повернутись туди, де їй було добре, як ніколи, де вона відчула блаженство. Вона ступала босими ногами по камені, вичовганому тисячами ніг, вдихала невідомі раніше запахи, від яких її охоплювала радість. Очі посміхались і тонули в кашемірових, тканих золотом шалях, східних килимах, і вона найменше думала про муки Христа. Важливо було те, що місто зводило докупи усі народи, і ніхто не почувався тут чужим. Їй здавалось, що вона розуміє всі мови, якими говорять довкола. Хіба задля цього не варто було покинути все? Задля цих цитрин, помаранч, ґранат і фініків, зелених моріжків під мурами Старого міста. Хай то був лише напад божевілля, одержимість, яка могла вчепитись у кожного, хто надто довго вдивлявся у безхмарне зоряне небо над Єрусалимом. Її переконували, що то гріх, бо ж вона була заміжня, мала двох синів, хазяйство. Її навіть замкнули на ніч у шпиталі, а потім по неї прийшов чернець, що говорив по-московськи, бо ж вони жили в православнім притулку для прочан, і сказав, що то диявол її спокушає, і таке трапляється часом серед слабких у вірі Христовій. Чернець змушував її зазирати у заґратовані віконця. Вона бачила зарослих чоловіків та розпатланих жінок, які викрикували щось різними мовами, плакали, реготали. У декотрих були руки, зв’язані за спиною, декого прикували ланцюгами. І очі в них були як чорні діри на жовтих висхлих лицях.