— Хочеш до них? — чернець грубо притиснув Марію обличчям до ґрат.
— Ні-ні!
— Дивись мені!
Не виявилось серед прочан, хоч було їх з Острополя четверо, нікого, хто б заспокоїв Марію, всі були налякані. Та й звідки могла мати Марія приятелів, коли вже багато літ жила в домі чоловіка, ото, що з сестрою на празники бачилась, тією, що лишила її малою колись в аркаді під турецьким мостом. І раз чи два на рік їздила в монастир до меншої сестри. Отець Михайло завів було з нею розмову про диявольські спокуси, але хіба роздратував Марію. А потім ще три дні молитов, і вони сіли на потяг до Яффо. І як тільки виїхали вони з Єрусалиму, сила його тяжіння зникла. Марію дивувало, що це на неї найшло. Вона ж не птаха, щоб літати куди заманеться. І вже їй хотілось до Калинівки, до своєї хати, до синочків, до бджіл. Хотілося ступати по тій м’якенькій землі, що не обпікає ноги, а студить, роси на траві, яку вона брала, щоб змити голову, наліпити вареників з вишнями і полити їх медом… Те, чого вона там навчилась, тут не придалося, тільки ноги в неї були звиклі ходити багато, а городським довгі переходи тяжко давалися. В скриньці залізній було повно дарунків заморських, і не хіба образків, свічок з Гробу Господнього, хрестиків та вервичок, якими вона збиралась обдарувати наймичок та сусідів. Там були і камінці зі Святої Землі, жовті, як кість, засушені квіточки, листочки, галузки, колючки з терну, з такого звили вінець на голову Спасителя, запечатана пляшечка морської води, кісточки помаранчі, разки коралів для невістки, для себе й старшої сестри, турецький тютюн пахучий, крам на сорочки чоловіку й синам, пакуночок гіркого мигдалю. Марія сиділа й пригадувала, що ще лежить серед її скарбів. Палички цинамону, перець, кардамон і гвоздика, шафран. Пригадування заспокоювало її, знову робило з неї господиню, яка не забуває ні про кого. На подвір’я притулку сходились щодня араби, пропонували хустки, шалі, шовкові нитки, сережки і намиста всілякі. Тепер Марія знала, що весь той товар, який тут можна було купити дешево, як добре поторгуватись, везли купці через море до них. А що я собі купила? — думала Марія. А срібні сережки з коралами до тих п’яти разків намиста, що зосталось їй од матері. Було десять разків, поділили зі старшою сестрою, а меншій дістався золотий хрестик, бо ж черниця. Шаль празникову темно-червону з чорним візерунком, кілька хусток турецьких… Марія довго думала, де набрати святої землі для Йони. Звісно, в Єрусалимі, а не в Тивері чи Назареті. В самому місті всюди був камінь, і там, коло стіни, де євреї молилися, теж був камінь. Нарешті хтось обмовився, що для своїх євреї беруть землю зі свого найсвятішого цвинтаря, звідки почнеться воскресіння мертвих, як вони кажуть. Ну, як настане кінець світу. Цвинтар був одразу за Садом Гетсиманським, то всі пішли подивитись, і там Марія, відставши, набрала в хустинку сухої землі. Ото Йона буде тішитись. Хотіла взяти для нього кардамону, хай би йому пахло, аж раптом згадала, що нема кому замісити Йоні тісто на булку. І спротивилось їй те добро, перетворилось на червів, гниль, порохно. І хоч вона навчилась притлумлювати власний біль, пригадала собі мертву донечку, яка стала би її скарбом, потіхою. І серце їй перетворилось на зимний камінь. Вона подивилась на засмаглі обличчя прочан. То все були заможні, поважні, сповнені гідності люди, яких нічого не могло збити з пуття, змінити. Вони вірили, що опиняться в Раю. На початку подорожі вони зі сльозами на очах слухали отця Михайла: хто помре, діти мої, під час прощі, той одразу втрапить до Раю. Але, зіткнувшись з водяною прірвою, бурею, знемагаючи від спеки в жорстокій кам’яній пустелі, ризикуючи вмерти від холери чи червінки, вони не готові були розлучитись з життям і достатком. Навіть це не додало їм смирення, а нестачу його заповнила гординя: я відмолив (відмолила) свій рід на Гробі Господньому, не пошкодувавши грошей, за які можна було купити реманент, худобу чи шмат землі, аби всі мої родичі були прощені на сьому і тому світі за гріхи вольні і невольні. Якщо Марію й збаламутив злий дух, вселивши у ній несамовиту любов до Божого граду, то їх спокусив сам Люципер. Бо любов не є гріхом, а гординя — гріх смертний. Марія наслухалась казок Йони, який не мав грошей, аби відвідати Ерец Ізраель, то вона зробила це більше для нього, ніж для себе, не здогадуючись, що віра його зовсім інша: твій дім, твоя субота, твоя ґміна — то і є Ерец Ізраель, ти носиш його у собі і не смієш бруднити негідними вчинками. Для християн Єрусалим, — то було місце, яке варто побачити, бо воно ближче до Бога. Туди вирушають, аби здобути прощення і укріпити дух, розважати над своїми вчинками й обов’язково отримати те, за чим прийшов. А тому гріх гордині чіплявся більшості прочан, бо як тільки піднімешся вище у своїй побожності над іншими, то починаєш судити ближнього. Людський суд ніколи не буває справедливим. Біда в тому, що іншої мотивації прочани не мали.