Дівчинка дивиться крізь гілля на залиту сонцем рівнину, через яку стрічкою пролягла стежка, а далеко синіє ліс. Навіть у свої вісім років вона знає, що піти цією стежкою не може: ні сама, ні з Йоною, що її оточує коло, за межі якого вона не сміє виходити. Це знання у неї в крові, вона намагається його виправдати страшними оповідями, почутими від дорослих. У снах стежка перетворюється на змію.
Марія питає пошепки:
— Ти знаєш, куди веде ця стежка?
Йона не знає. Його цікавлять тільки дороги. Їх у нього лише дві. Перша — з Острополя до Калинівки. То його дорога. А друга — з Острополя до Меджибожа. То батькова дорога, яка мала б стати його, але не стала. Дарма, що вона забирала батька, проте й повертала. Йона ступить на неї один лиш раз. Через кілька років, коли батька вже не буде, вмираюча мати попередила, що як тільки він піде цією дорогою, то занапастить своє життя.
Доля посилає людині спокусу ламати перестороги одну за одною і ступати по них, як по битому склі, до заходу сонця свого життя. Зараз притихлі діти дивляться на стежку, наче звірятка, що бояться відкритого простору, де нема куди сховатись. Тільки коли біжиш швидко-швидко, ти захищений.
Старий, що був колись дервішем, іноді як прекрасний сон згадує прохолодні стіни текії[18], виплекані помаранчеві та фігові дерева, велетенські горіхи, фонтан, з якого поважно текла вузька цівка води у чашу, яку обіймали вирізьблені з каменю долоні, внутрішнє подвір’я, де юнаків навчали танцю, білі одежі, що нагадували поранених птахів, коли не було вітру. Але то був не сон, а одне з його життів. Рідко хто має тільки одне життя. Насправді кожен з нас віддає одне життя Аллаху, інше — людям, одне життя — мандрам, одне — книгам, ще інше — собі, і ось так, проживши кілька життів, врешті розгублюється, бо не знає, котре з життів відповідає його істинному призначенню. І починає в умі тасувати ці життя, вирішуючи сам, де був рай, а де пекло, де був урожай, а де не вродило. Котре життя було корисне для Всесвіту, а котре — для душі. Молоді думають, що зі старістю прийде мудрість, цілюща і прохолодна, як вечірній сад, але старість нерідко закінчується випаленою пустелею з поодинокими кущиками сухої колючої трави. І єдина супутниця там — туга за втраченими можливостями. Життя пройшло, як караван з верблюдами й ослами, зникло, як омана, спустившись у видолинок. І зоставшись на самоті під безжальним пустим небом, стара людина проситиме:
— Відведіть мене в Єрусалим, у Мекку, щоб я там помер. Або хоч туди, де я народився, бо в мене немає сил!
Але хто озирнеться, хто почує, хто відповість?
Сонце мандрує не хіба зі сходу на захід, а й із заходу на схід, тільки цей другий шлях невидимий. Так і людина часом потребує пройти той другий невидимий шлях, аби оновитись, струсити з себе ті всі життя, які зробили її потворною, багаторукою і багатоногою. Янголи відвертають обличчя при вигляді тих покручів, що зрослися в один клубок. Як відділити тих, чиє місце в раю, а чиє у пеклі? Затяжка то робота для янголів, от і товпляться ті покручі на заході, наче ліс, зачіпають одне одного і сваряться.
Ось таку химерну і трохи кумедну картину бачив старий Юсуф, хтозна, чим вона була навіяна. Наче вже й призабув Коран, бо стільки років не торкався Книги Над Книгами, тільки бачив здалеку у мечеті, куди тепер нечасто заходив, бо ноги стали слабі. Ще тоді, як селяни побили його, після того, як товариш вибрав не його, а змій і дочку заклинача, а він тинявся сам по світі. А побили за те, що коли запросили на гостину, Юсуф наївся, напився, але навідріз відмовився танцювати у славу Всевишнього. Він міг би розповісти про свої мандри, але ті люди хотіли танцю. Нагнали і перебили ноги його ж дрючком. Добре, що купці знайшли його на дорозі й завезли до Смірни до шпиталю, бо були доброчесні, от чому. Старий чоловік — то чийсь батько, а стара жінка — чиясь мати, як же їх не пошанувати? Шана — то милість Аллаха. Завдяки їй Юсуф має дах над головою, а село вважає його своїм оберегом, хоч він не тутешній. Ніхто й гадки не має про те, що коїться в його душі, як гнітить його, що колись ступив він в оселю бідної вдови як жебрак. За малу та ще й сумну новину отримав усе її багатство, а після її смерті не пішов нікуди, бо її дочка з онукою лишились без опіки. Тут його старість знайшла вбогий притулок. Але хіба в цьому його призначення? Стати наріжним каменем для осиротілих жінки й дитини? Чи навіть наріжним каменем для громади села при дорозі? Тобто каменем, який відкинув Всевишній, а люди підібрали й підперли ним стіну халупи, щоб не завалилася.
Але камінь, який побував у руці Аллаха, має частку Божественного, навіть якби був Ним проклятий. Тому Юсуф тепер зрозумів, що його товариш, який покинув його задля змій, теж мав у собі частку Божественного, і його окремішній шлях був прописаний на небесах. І порадів за нього. Дочка заклинача втримала мандрівного музику, бо побачила в ньому Божественне. Вона не обрала молодшого чи спритнішого, а надійнішого, того, хто виведе її рід з темряви.
18
Текія (албан.) — своєрідний монастир для дервішів, часом поєднувався з ханом — постоялим двором для мандрівних дервішів.