Кілька років тому Юсуф міг би увійти до Єрусалиму через Дамаські ворота й приєднатися до котрогось зі старцівських гуртів. Був би ситий і мав би товариство. Проте стара вдова Зульфія, хай душа її квітне вічно в райських садах, упізнала в ньому Божого чоловіка, як вона сказала сама, і не пустила далі.
— Єрусалим, — сказала Зульфія, — проковтне тебе й не зоглянешся, перемеле твою душу і загасить твоє світло. У святих місцях більше демонів, бо більше поживи. Якби ти навіть був пророком, то Єрусалим погасив би тебе. Там є навіть вулиця Пророків[19], де вони живуть ті, чиє світло згасло. Але ти не пророк, ти хтось інший. Тому мусиш бути особливо обережний.
І скидалось на те, що останні три роки свого не надто довгого життя Зульфія міркувала над тим, ким він є і для чого призначений. А коли вона померла, то він над цим замислився і собі. І домислився до того, що прийде до Єрусалиму, аби станцювати там свій останній танець для Господа. І висхлі скалічені ноги не завадять йому станцювати на Наріжному камені, що волею Аллаха висить у порожнечі і не падає.
І віднедавна з’явився знак. Джаміла, яка торгувала травами, почала повертатись не пополудні, а вже надвечір. Готувала вечерю, годувала доньку і старого. Юсуф сидів коло вогню, вбираючи його тепло, а коли той згасав, виходив надвір, щоб дивитись тепер на зорі, а не на людей, і пізно вночі повертався у свій закуток коло дверей, завішаний латаною веретою, котра відгороджувала його сни від снів жінки й дитини. Але не від плачу самотньої Джаміли, що переживала за долю своєї донечки, яку однаково колись від неї заберуть добрі чи лихі люди. Вона зарані оплакувала розлуку з нею. Тому й не брала її з собою до міста, ніколи не розповідала при ній такого, щоб заохотило дитя його побачити. Зрештою, для неї Єрусалим був тим, чим був для тисяч бідняків — він давав можливість заробити гріш, і в ньому можна було згубити все. Місто вже забрало в неї чоловіка, а в дитини — батька. Вона була занадто молодою, щоб відчувати присутність божественного, і вже досить старою, щоб вірити в дива. Та й часто трапляється, що диво спалює людей і, якщо вдасться втекти від нього, то решту віку вони живуть у холоді й темряві.
Якось, через тиждень чи, може, більше, Джаміла вернулась змучена, постаріла, і, вклавши доньку спати, приєдналась до старого, що сидів на порозі, ще не встигнувши нагріти його своїм тілом. Жінка сказала:
— Приснилось мені, що я оце сиджу на базарі, а повз мене йде мій чоловік і веде за руку хлопчика, а з ним жінка, тримає меншого на руках. Вони гарно вбрані і веселі.
«Життя — це сон», — хотів сказати Юсуф, але промовчав.
— Ти правду казав, — мовила Джаміла. — От тільки не знаю, що мені з цією правдою робити.
— Тобі треба піти до мулли, доню, хай твій чоловік або забере тебе до себе, або розлучиться з тобою. Я сам піду з тобою, куди треба.
— А може, все лишити так, як є? — спитала жінка. — Люди з мене сміятися будуть. Так чи інак я в селі не лишуся. Ану ж він відбере дочку, а мене викине як непотріб?
Старий уявив собі, як Джаміла, закутавшись у благеньке покривало, йде назирці за щасливим своїм чоловіком та його новою дружиною. Він бачив навіть дім, не багатий, але й не бідний, з помаранчевим деревом на одному куті і ґранатовим на другому, чув дзвінкий сміх опецькуватих малюків.
— Ти вільна зробити і так, доню. І посилати щодня прокляття в бік Єрусалиму, де живе розлучниця. А можеш вдягти свою найкращу одіж і прикраси і прийти до нього, привітати з синами і розповісти, яка у вас з ним гарна дочка, і що тебе тривожить її майбутнє.
— Мені треба подумати.
Джамілу наче паралізувало перед цим старим волоцюгою, бо вона була не така, як її матір, не така побожна. Смирення приходить із сивиною в косах. Слова ненависті, болю, розпачу впали каменем на дно, туди, де їх ніхто не почує.
— Ти сильна, Джаміло, — мовив старий. — А сильні знаходять вихід.
Втішили її ці слова чи ні, але зранку жінка почала поратись у своїй невеликій оселі, потім пішла разом донькою до сільської криниці з клунком одежі, бо там була водойма для прання. В це місце сходились жінки прати, і поки білизна сохла, пліткували, балакали про своє, жартували. Цього ранку Джаміла не пішла до міста, як зазвичай. Нехай, думав старий, відігріє собі серце. Він уже п’ять років жив серед цих людей, задовго, як для нього. І не стареча неміч була тому причиною. Так було записано в книзі його життя, щоб він затримався у цьому селі і в цій родині.