А трапилось це так. Якось, йдучи через висхлі землі краєм Мертвого моря, що навіть повітря наповнювало своїм соляним віддихом, він надибав тіло старого чоловіка, таке сухе й мізерне, що навіть крукам не було що дзьобнути. Мрець лежав між двома смугами солі й не мав на собі нічого, крім ганчірки на стегнах, а при собі — навіть посудини з висушеного гарбуза на воду. Юсуф ледве шкандибав, але мав воду, бо хоч і був дуже старий та ще й кульгавий, не збирався вмирати. Він зупинився, і раптом Всевишній почав з ним розмовляти через невідомого мерця:
— Дивись, що чекає тебе, чоловіче, і це ще не найгірше. Смерть — велична і спокійна. Побудь зі мною, помолись за мене, захисти від злих духів, щоб не вкрали вони мою душу цієї ночі.
І Юсуф виклав коло з каміння довкола мертвого тіла і вирив поруч яму, загорнув померлого в свою накидку, наче у саван, і тут таки поховав до заходу сонця. І став читати молитви, які лиш пам’ятав, доки мрець знову не заговорив до нього:
— Йди, брате, в село, що коло битого шляху на Єрусалим, там побачиш мою дружину Зульфію, яку я покинув багато років тому не з власної волі, і всі ці роки був рабом. А коли став негодящим до роботи, мене привезли в цю пустелю, аби я помер. Ти її впізнаєш, бо вона винесе тобі напитись води. Ти залишишся в неї і будеш сторожем при ній і моїй дочці, бо їм грозить велике лихо. Скільки треба, стільки й будеш. Ти зробиш це для мене?
— Так, зроблю, брате мій.
— Тільки не кажи їй про те, що я вмер рабом.
— Я твій Володар, — увірвався інший голос, солодкий, як мед, і гострий, як серп молодого місяця. — Я обрав тебе захищати й оберігати цю родину, моє місто і всіляке моє творіння. Ти не вбив жодної живої істоти, ти не володів ніколи землею і водою, ти не народив ні сина, ні доньки, ти останній, хто залишився живий з роду. Ти слухав чужі пророцтва, але ніколи не пророкував сам. Ти обраний, бо смиренний. Ти уважний до живих і до мертвих. Ти не шукав знань, а шукав істину. Твій танець зупинить велике зло і подарує надію розчарованим і розгубленим, зодягне в чисту одежу світ, а порожні соти, які ти вибудуєш, наповнить медом. Не бійся нічого. Я з тобою!
Старий волоцюга схлипнув і прокинувся чи радше отямився. Ніч була холодна. Білі смуги солі нагадували паморозь на його далекій Батьківщині. Зорі тремтіли у чорному небі. Він захлинувся від болісного відчуття глибини цього неба. Так людина на кораблі раптом відчуває глибину моря і свою беззахисність та мізерність перед тим, що без дна. Коли Юсуф жив у текії, йому найбільше подобались години мовчання, існування світу без людського голосу. Повітря наче хололо, ставало чистішим, птахи співали дзвінкіше, і вітерець шелестів якось по-іншому. Але для дервішів та їх вихованців час линув повільно. Вони ковтали слова, зціплювали зуби, їх розпирало від фраз, які треба було вимовити негайно. Тому вони опанували примітивну мову жестів, бо не могли обійтися без спілкування. І це лише кілька годин. А якби довелось мовчати від сходу до заходу сонця, тиждень, місяць?
Мовчання — найважчий послух. Все живе прагне розмовляти. Відлюдник, що оселився в пустелі, теж не мовчить. Він розмовляє з Господом, з самим собою чи з лисицями, ящірками, зміями. Страшна кара — втяти комусь язик, брехливий чи правдивий. Людина прагне протягнути нитки спілкування усюди, бо від цього може залежати її життя. Юсуф був тоді дуже молодим і не розумів, що стоїть за цим послухом: кілька годин помовчати, доки не озветься муедзин з мінарету. Він не міг думати із закритим ротом. Тільки коли покинув текію, то зрозумів: мовчання прикрашає навіть немудрого чоловіка і на цей гачок спіймалося чимало людей. Про таких кажуть: мовчання — золото. Хто ж тоді пророки? Самозвані і визнані? Ті, хто отримав благословення Всевишнього говорити від Його імені. А мовчати може і мудрий, і дурень.
Цієї ночі старий подумав сто разів, чи голос не від лукавого. Він шкодував, що не може викресати вогонь для свічки на гробі померлого, а зорі давали мало світла. А на 101 раз подумав, що спокушають достойних і праведних, а за своє довге життя він розгубив духовні цноти, вкрився струпами від укусів та колючок. І якщо вдова цього нещасного, з яким він зустрівся вже тоді, коли душа його розгублено кружляла над тілом, прожене його, то він піде просто в Єрусалим, тричі святе місто, якщо на це буде воля Аллаха. Тепер відповідь на його питання залежала від незнайомої жінки.