Він ніколи не опікувався ніким, що не означає відсутності милосердя. Він просто ніколи не опікувався ТАК. Це вперше через Всевишнього заговорила до нього неприкаяна людська душа, вчепилася у нього, благаючи порятунку, і куди він міг подітися? Нагорода за це більша, ніж він міг уявити, бо не був пророком і не надавався до цього. Тому говорив, коли дозволяли, а коли ні — мовчав. Не шукав ніколи нагороди і звертав убік кожного разу, коли міг її отримати. Йому здавалось, що коли ти береш, то забираєш. І коли тобі щось дають, ти маєш право не взяти. Тобі належить лише тіло, яке позичив тобі Аллах на час твого земного існування, як і розум, ти не смієш їх осквернити дарами від інших. Найвища мудрість — навчитися розпізнавати, що від Господа, а що від шайтана. Щедрі дари, що їх приносили нечисті духи, ти врешті вибльовував, вихаркував кров’ю. Хоч тебе й прогнали, але ти сам збирався, побачивши, як у колі людей у білій одежі танцюють зажерливість, заздрість, розніженість, підступ, байдужість. Ти покинув дім батька свого і батьківщину з тієї самої причини. Загострене сумління — то був ґандж, який не міг пробачити тобі рід твій і твій народ.
І ось тепер, коли Джаміла оповіла йому про свою кривду, він зрозумів, як важливо цій жінці повернути справедливість, знайшовши для неї Суд, а не судилище. І що безвідносно до того, як усе складеться, вони обоє звільняться. Кривда така велика, що Джаміла не зможе її замовчати чи сховатись від неї. Коли чоловік бере жінку, то обіцяє її захищати. А якщо розлучиться, то повертає її з повагою у дім її батьків.
Жінка з дівчинкою повернулись додому з чистою одежею, свіжі, з вимитими косами. Повечеряли і лягли спати. Ні старий, ні Джаміла не спали до ранку, думаючи про одне і те ж — як гідно вийти з ситуації, уникнувши помсти, розголосу та інших мерзот. У старого від хвилювання щеміло серце, він думав, як йому вберегти жінку від неправильних кроків. Бо вона була даром Божим, який осквернив незнайомий йому чоловік. Вона ж не мала батька і братів, які могли б захистити її честь. І її заміжжя тривало всього два роки.
На ранок Юсуф вирішив розповісти їй про те, як стрів її батька в пустелі. Чому він не зробив цього раніше? Бо мав запечатані уста. Та її мати вже померла, не знаючи нічого про заповіт свого чоловіка, то навіщо було знати про це дочці? Що труп її батька зарито на березі моря, яке згортається, залишаючи після себе білі смуги солі? Але тепер турбота мусила переважити присягу, яку він прийняв свого часу з великим сумнівом, над ним повисло, погрожуючи обвалитись, небесне склепіння. Він не мав вибору, а з іншого боку не встояв перед спокусою — увійти в Єрусалим, тричі святе місто, кимось іншим, оновленим, омитим цілющою водою добрих справ. Що могло бути і від шайтана. Воля Аллаха — прекрасна, жахлива і мудра. Як хмари у сезон дощів відмежовують сонце від землі, так важко пробитися волі Господа до свідомості людей. Мудреці, що жили дуже давно, попереджали про це: послання богів можуть спотворитись, змінитись, поки перевтіляться у людську мову.
Юсуф хотів увійти в одну з брам тихо, як входить дитина до парадного покою. Нехай трисвяте місто омиє його і вдягне його тіло в білу тканину, щоб він нарешті спочив. Бо нема кому виткати для нього останню одежу, немає дужих чоловіків його роду, щоб омили його тіло, немає голосільниць, які б оплакали розлуку з ним і укріпили його дух перед Судом, що чекає на нього в Єрусалимі. Судом? Звідки він знає про суд і про тих, хто буде супроводити його до Святого Міста? У якому з забутих снів він бачив мапу свого життя, на якій позначені останні кроки його життя? Чому так для світу важливо, аби він прийняв вірне рішення сьогодні чи завтра? Час очікування збігає. Весь досвід, мудрість, знання вмить стали прахом, у якому кублилися ненаситні кури господині, з якими він часто ділився крихтами зі свого прісного коржа, а вони тулились до його ніг, знеможені від спеки, коли він сидів під ґранатовим деревом. Воно було тонке і високе, і якесь неправильне. Гілля було лиш угорі, і плоди, що висіли угорі, не тішили, бо хто б міг їх зірвати. Вони так і висіли перестиглі, вищирившись, а коли врешті падали, то розбивались на дрібні шматочки і кури накидалися на них. Дерево у дворі Джаміли було наче пророк, чию смерть ніхто не помітив: жилаве, тонке, втомлене і недосяжне.
— Чи щось зміниться, — спитав Юсуф у ґранатового дерева, — коли я розповім Джамілі про її батька? Чи не підштовхне це її ще більше до прірви, до якої вона вже й так наблизилася майже впритул?
— Їй байдуже до того. Єдиною опорою для неї була мати, а потім чоловік.
— А хіба я бодай трохи не був її опорою? — здивувався Юсуф, що прожив тут кілька років, і на його очах зростала дитина, яка плакала ночами, а потім перестала, бо навчилась розмовляти так, щоб її всяк зрозумів.