Марія з Йоною повільно спускалися вниз, так само повільно зникав запах зотлілого листя і глини. Люди не відчувають запаху каменю, запаху темряви, запаху світла, але тим двом здавалось, що трохи відчувають, тільки не можуть описати. Так низько вони ще не спускались під землю. Очевидно, що чуття на такій глибині прокидаються. Правда, Марія сходила до Гробу Господнього, до яскині, де народився Ісус, у Вифлеємі, та і могила Матері Божої була глибоко під землею, навпроти Гетсиманського саду. Спогади про це наповнили її якимось священним трепетом, і вона дуже хотіла, щоб цей шлях привів їх до Єрусалиму. Віра Йони не була така сильна, бо найглибше він занурювався в окопи, і йому здавалось, що бомба з аероплана може вцілити прямо у вершечок гори, і тоді склепіння печери обвалиться. Тому важливо сховатись якомога глибше, туди, де вже немає глини, гидкий шурхіт якої відчувався, коли летів снаряд. Війна відсунулася кудись назад, як тільки він помітив, що кам’яні брили скріплює пил, а не карпатська глина. Десь нагорі, неподалік Вчитель копав глину, яку його жінка возила і продавала гончарам. З того вони й жили цілих сім літ. Згадка про це наповнила його серце дитячою радістю, він згадав оповідки батька. Може, пророк Йона, перебуваючи у череві Левіафана, теж розважав себе, пригадуючи оповіді свого отця. І так само чув шум у вухах і биття свого серця. Але на тому схожість закінчувалась. Пророк, окрім биття свого серця, відчував ще й биття могутнього серця Левіафана за слизькою гарячою перегородкою.
Та ні Марія, ні він вже не були дітьми, щоб повірити в те, що ця вузька й тісна дорога приведе їх до Святого Міста. Вони сподівались, що недаремно опинилися в такому місці, а чи то воля Господа, чи спокуса Диявола, не могли знати. І, певно, Бешт, коли йшов цією самою дорогою, не знав цього теж. Вів його опришок-ґой, який вирішив таким чином віддячити за своє зцілення від ран. Нехай, думав він, святий чоловік вкоротить собі шлях до Єрусалиму, а заодно виявить не лише силу своїх чарів, а й людську відвагу. Та й життя в цих диких краях закінчується рано, колись кожен потрапить у пастку для людей чи звірів. А може, все було не так. Опришок просто хотів похвалитись, що знає найкоротший шлях до Єрусалиму, але сам не має наміру туди йти, бо не відчуває такої потреби. Ні духовної, ні моральної.
Але Вчитель Бешт, хоч і не сягнув тоді ще великої мудрості і вважався серед свого племені просто вправним знахарем, за що його й цінували, йдучи за опришком, вивчив для себе один урок. І повернувшись з-під землі на землю, відтоді прокладав сам дороги, щоб кудись піти, і сам копав криниці, щоб вгамувати спрагу. І вони не зникали, цими дорогами і цими криницями користувались інші, хоча слід визнати, вони були не зовсім ті самі. Доказом цього є те, що Вчитель потрапив у Ерец Ізраель не тоді, а згодом. Хоча ніхто не бачив його там, бо слава його розлилася по Святій Землі, як море по суші.
Скільки тривали розважання Йони і Марії цим доволі нудним шляхом поміж каміння, у темряві, яка їм чомусь не заважала і не лякала, невідомо. Час під землею не відповідав тому часові, до якого вони звикли, і був неважливий. Але розважання вичерпалися врешті, й щось у них перемінилось. Першими це відчули діти-діббуки.
— Тату, тату, — заскиглили вони. — Нам холодно, твоє серце холодне, і тут так порожньо.
— Чи я тому винен? — пробурчав Йона. — Доля стиснула моє серце в залізній жмені, мусите потерпіти, поки їй не наскучить мучити вашого бідного тата. Якби ж то доля була золота, то й пальці мала би золоті. Залізо студить, а золото гріє. Залізо катує, а золото пестить. Сидіть тихенько, діти, так все не буде. Та й хіба ви не знаєте, що мертвим завжди зимно? Мертвих більше ніж живих, всіх не зігрієш.
— Тату, тату! Чому ти йдеш від мами? — вередували далі діти.
— Не кажіть так, дітоньки! Я маю патичок з тієї груші, в якій живе тепер ваша мама Дебора. Зараз пошукаю…
Йона засунув руку в кишеню шинелі, в дірку збоку, і сягнув звідти до поли, де мав лежати майже струхлявілий патичок. Взагалі він спершу зробив там дірку, потім зашив, а коли бої стали надто гарячими, а загроза смерті очевидною, розпоров, щоб міг час від часу діткнутись грушевої гілочки, бо не мав, як інші солдати, картонки когось милого чи дітей, чи нареченої, чи жінки. Не було грошей на фотографа, який приїздив часом до Острополя заробити, а самі вони не бували в Старокостянтинові, а тим паче в Проскурові. Біднота не має грошей на таке. А якби знаття, що таке станеться з дітьми і з нею… Певно, віддав би останню копійку, аби мати при собі картонку, гладити, цілувати в окопі, коли стає так страшно й одиноко, що хочеться вискочити — і просто під кулі. Ну, та що з того, і Пилип вже ліг в сиру землю з картонкою своїх трьох діток, і Йван, замість оженитися зі своєю гімназисткою, оженився на паняночці-земляночці коло міста Стрий. Часом хлопці співали, а в Йони сльози капали, і ніхто не сміявся з того, тільки опускали голови й дивилися кудись вниз, собі під ноги, випльовуючи махорку.