Є гілочка, є! Трохи розкришилася. А в ній дрібка душі Дебори. Крові в ній нема, тільки на ній Йонина кров, в якій змішалася кров усіх його предків. І того, чи тієї, що слухали десь у таємному сховку молитву ребе Соломона, сина Песаха, якою він врятував остропільських євреїв від заглади в темні часи Хмельниччини. Тато казав, що вони споріднені з самим Гершеле Острополером, а може, жартував, коли мати дорікала, що вештається бозна-де, і виглядає як волоцюга. Ну, мати не знала нічого про того Гершеле, хіба що той був жартуном. А Йона трохи знав і міг би сказати батькові: Гершеле був сміливий і не боявся казати правду в очі. Не схожий ти на нього, тату. І я також.
Та хіба би він посмів таке сказати! Те, що батько приносив зі святої ґміни Меджибожа, не можна було з’їсти чи одягти, нехай так. Але й з тим, що він приносив, ділився дуже скупо. Наче боявся, щоб Йона не набрався від нього тієї зарази, що через неї чоловік стає неприкаяним, непостійним. Наче боявся, що потягне Йону за собою у вир, і той не зможе вибратись. Батько не хотів, аби син був на нього схожий. І Йона сповнив його бажання, доки в ньому не пробудилось нове життя, коли старе покинуло його. Йона чекав свого Левіафана — і ось він у нього в череві. І не сам. З ним діти-діббуки, грушева гілочка і Марія. А тато, коли вертався, аби провести з родиною шабат, і ставав на порозі хатини, то на обличчі у нього був такий вираз, ніби його не тиждень не було, а років десять. Що аж рідну жінку й сина не пізнає. Очі його скліли, застигали, а потім дуже поволі починали відтавати, і на кінець шабату його погляд ставав уже цілком теплим. А потім він знову йшов з дому. Можна сказати, що отець був для Йони з матір’ю суботньою свічкою, а поза шабатом вони обходилися світлом місяця, відсвітом полум’я від грубки, яке годували хмизом та плавником з берега Случі. Йона від малого приносив до хати все, що могло горіти, бо не любив мерзнути. Як його діти-діббуки зараз. І перші його прикрощі в житті були пов’язані саме з добуванням палива для грубки, бо комусь не подобалось, що він збирає хмиз там, де не дозволено. Такому, як він, всюди не положено. Батько не заступиться, а мати радше його вилає, ніж чужого дядька чи тітку. Бо свій то є свій, не буде мститися, все пробачить. Чи майже все.
Але й був і перший досвід, справді корисний, бо Йона навчився розпізнавати, котре дерево краще горить, а котре дає більше жару. Це залежить від того, чи то яблуня, чи дуб, чи липа. Чи далеко від води росло. Гілочки були тоненькі, часом трухляві, і згоряли дуже швидко. Ота гілочка, що вже кришиться в полі його шинелі, згорить, як сірник. Як було що рубати, то батько рубав. Не раз, щоб його втримати вдома, мати з Йоною притягували викорчувані пеньки, чи мати навіть купувала якусь зрізану деревину. То батько тоді лишався і цюкав сокирою, чи вони удвох з Йоною пиляли тупою пилою стовбур. Часом брав з собою Йону до мокви, і поки вони милися, хлопець рахував синці та садна, свої та батькові, в кого більше. Обидва вони вічно то падали, то вдарялися об щось, тільки рани і синці на тілі Йони були дитячі, а батькові — дорослі.
— Ходімо, Йоно, як вже відпочив, — каже Марія, — так і зігрієшся, та й кудись прийдемо. Не вікувати ж нам під землею.
Вона тугіше зав’язує хустку під підборіддям, насуває на чоло, наче сама змерзла, хоч насправді Марія не змерзла, вона ж побувала у вогні, їй пече відчуття драматизму того, що вона залишила за собою. Якби Марія зараз взяла в жменю грудку снігу, то він би одразу стік водою.
Йона тим часом думав: їй легше. Вона не встигла забрати з собою нікого й нічого, не вихопила із вогню, але розум їй помутнів від диму. Ще по весні вона втішалась благодаттю Святої Землі, а пізно восени втратила і родину, і дім, і благодать. А він, навіть не пізнавши благодаті, втратив усе, й поплив, як тріска по воді. Але зате… Зате його падіння не було таким стрімким, а розчарування таким глибоким. І то була плата, яку з нього взяли за Єршалаїм. Але хто — Б-г чи Диявол — поклав собі ту плату до кишені, тріска не може знати. Знає дерево, яке глибоко корінням сягає в землю, а кроною високо у небо.
А Марія думала: як давно вона не відчувала підтримки від нікого. Хоч то вона допомагала Йоні йти, бо він не ступав однією ногою, а тягнув її, рукою тримаючись за стіну. Марія чомусь боялась торкатися каменю, їй було бридко, бо той камінь ніколи не купався у сонячному світлі, не бачив світу Божого. Не такий, як у них на Случі: гладенький, що на ньому можна було посидіти, поки мокнуть сорочки, подумати трохи про себе, своє місце в цьому світі. На неї часом напливало усвідомлення того, що вона є. В цьому часі і просторі, прикріпленому тоненькою ниточкою до неба і землі, щоб її втримати, бо вона для чогось потрібна. Вона ніколи про це не казала Йоні, певно, і з ним таке траплялось, може, навіть інші відчувають, що вони прив’язані, з’єднані, що вони є. Але спитати про це так само незручно, як «для чого ти живеш, людино», хоч на це питання кожен знайде, що відповісти. Для дітей, для себе, щоб працювати в поті чола, бо так велів Господь… І Марія відповіла б так само. Але насправді її обрії вже давно розсунулися, завіса роздерлася, і зараз Марія не знала, чи варто було родити дітей, садити городи, плекати бджіл. Адже вона опинилась там, де всього того нема. Вона не хоче ні їсти, ні пити, ні повертатись в Калинівку, а досі жива, бо відчуває тепло і холод, чує, як тяжко дихає Йона, як стугонить у неї в скронях.