Там, у Святій Землі, теж було каміння, дуже багато каміння, а на кожній латці землі хотілося щось посадити, щоб коріння рослинки скріпило те каміння, аби воно не розбіглося, не закотилося кудись. Коріння обвило б, обняло його і тримало, як м’ясо тримає кості. Життя потребує сонця й води. Але, виходить, є таке місце, де нема ні сонця, ні води, і зараз вони в такому місці. Каміння, не скріплене корінням, може розійтися, впасти, перепинити їм дорогу. Коріння залишилося там, угорі, а Марія з Йоною спустилися у край вічної темряви і тиші, де ніхто їх не бачить, ніхто не спостерігає за ними, немає Бога, крім того, що присутній у них. Бо то Він освітлює їм дорогу.
І як тільки Марія зрозуміла це, прохід розширився, каміння розступилося, і їй довелося взяти Йону під руку, бо той не міг уже триматися за стіну. Перед ними постало озеро, на дні якого відсвічували синюваті вогники.
«Душі тих, хто не зміг перепливти озеро», — здогадалась Марія, а Йона відчув великий страх перед гладкою незворушною поверхнею.
«Де ж міст? — подумав він. — Де той міст, через який Учитель Бешт міг перейти, але не перейшов? Може, він зруйнував його, аби всілякі дурноверхі не шукали легкого шляху до Святого Міста? Бо якщо йому вдавалося зблизити два краї прірви, то спопелити поглядом благеньку кладку, таку, як через Черемош, залюбки!»
Розгублені стояли Йона та Марія на березі озера, яке простягалося у чорноту. Тільки тепер Йона зрозумів, як це неправильно — міст через озеро. Мости бувають через річку, як у них в Острополі — з аркадами, викладені з каменю, скріпленого мальтою, куди додавались яйця, або дерев’яні, на стовпах, занурених у воду, чи підвішені над гірськими ріками. Власне, він і не бачив ніколи озер, і моря також, в якому живе Левіафан, що випльовує пророків у те місце, на яке вкаже Г-дь. Правда, Йона бачив ставки, а на ставках греблі, мостів не було. Може, переповідаючи історію про міст через підземне озеро, люди спотворили смисл, як це часто трапляється? Опускаючись з небес на землю, святі послання замерзали, відтавали, мокли, проходили через брудні чи глухі вуха, а ціле військо писарів і вчених мужів потім порпається у тому збіжжі, намагаючись відділити зерно правди від полови брехні, потрапляючи у тенета чужих думок. Мабуть, дух Герша Острополера, який ловив, наче краплини дощу, небесні послання, був присутній і в його батькові, хоч не мав він гострого, як бритва, язика, що правда, то правда, їхня схожість була в трибі життя, хоч батько більше слухав і мовчав, і не відразу міг спізнати жінку і сина, коли повертався додому. Ноги і серце, а не голова вели його до хатини в Острополі. Він був наче кінь, що, згубивши в дорозі господаря, привозить у двір порожній візок.
Такі думки свідчили про те, що Йона не отримав батьківської ласки стільки, скільки потребував. А потребував її багато, бо в погляді матері часто відчував зачаєну ненависть. Йона не міг їй вгодити, бо батько не вгодив. Звісно, Йона боявся навіть думати про це, відганяв від себе здогади, вони ховалися десь поблизу, щоб вигулькнути колись у той момент, який філософи називають моментом істини.
Марія відчула, що на неї вже не тисне низька стеля, але це не принесло їй полегкості. Склепіння печери тонуло в темряві, а перед нею мерехтіло провалля. І для неї настав момент істини: світ перевернувся, і тепер небо було внизу, а земля вгорі, і їй нема на що опертися. Йона стрімко почав віддалятися від неї, чи вона від нього. Досі вони йшли поряд, об’єднані спільною долею-недолею, а зараз постать Йони розпливається-розчиняється у мороці на краю озера. Якби він сказав: