— Ось те озеро, яке ми маємо переплисти.
Тоді не був би тінню.
Якби Марія сказала:
— Йоно, може, перебредемо озеро, воно начебто неглибоке.
Але що хотіти від Марії, чиє життя контролювали чоловіки, і вона мусила йти, як інші жінки, вузькою стежкою, з якої не сміла зійти. Їй призначено було слухатися батька, служити чоловіку і родити синів. І працювати до скону. Якщо вона не робила цього досі — вона не жінка. Якщо перестала — відступниця. І ким вона є тепер, га? Ні батька, ні чоловіка, ні синів, ні дому — нічого. Ні пекла, ні раю, ні домовини. Тільки камінь і вода. Бо навіть найглибша криниця має над собою клаптик неба і бодай раз на день над нею зупиняється сонце.
Марія відсахнулась сама від себе, як від невідомої істоти, нога ковзнула, і гострий камінь розпанахав литку так, що потекла кров. Вона навіть зраділа болю — отже, жива. І радше відчула, ніж побачила, як хтось виходить до неї з туману невідомості. Вона сподівалася, що це Йона, з яким її на березі знову розлучила доля. Але то був не він.
Й Дочко, як ти змізерніла, і чого це на тобі одежа порвана і брудна?
Тато давно були мертві, вже років сім буде, але не постаріли зовсім. Були в тій самій празниковій одежі, в якій їх положили в труну.
— Певно, ви не знаєте, тату, що сталося! Мусите знати, бо вже мали стрітись із зятем і молодшим онуком, — незвично сміло відказала Марія.
— Ні, не стрівся. І матері твоєї не бачив. А де твої сестри?
— Там, — показала Марія на склепіння. — Я жива, тату, і йду до Єрусалиму.
— А хто за пасікою дивиться?
Марія здивувалась, бо думала, що мерці все знають і ліпше бачать живих, ніж бачили при житті.
— Нема пасіки. Як я перший раз вернулася зі Святої Землі, перед самим Спаса, то всі бджоли повмирали. Хтось позатикав льотки у вуликах, аби не могли вилетіти, і трутки насипав досередини.
І Марія тепер зрозуміла, що сталося з бджолами. Як вона раніше не здогадалася. Старша сестра. Зависна й підла те зробила.
— Хто?
— Твоя старша дочка, а моя сестра.
Батько кивнув, але якось байдуже кивнув. На лиці його не було смутку.
— Чекай, а чого ти знов до Єрусалиму йдеш, як ти вже там була?
— А що, не можна? Я тепер сама собі пані. Чоловіка вбили, сина вбили, а мене Йона врятував — витяг з вогню та диму.
— Що за Йона? Той жидок, що до тебе бігав, як ти була малою?
— Він, тату.
— Не розумію, що ти у нім найшла. Ми з твоєю матір’ю боялися, аби ви чогось не наробили…
— Тому й оддали мене за Петра, старого й нелюбого. Він мене бив, а вам з матір’ю було байдуже.
— Але потім перестав.
— Перестав, якраз перед вашою смертю.
— Бо я йому сказав, що проклену, як тебе ще раз рушить.
— А раніше не можна було сказати?
— Жінку треба бити, аби берега не пустилася і добра від добра не шукала.
— Дурне кажете, тату! Мій старший жінку не б’є, бо любить. Та й тесть би не дозволив. І Йона свою жінку пальцем не зачепив ніколи…
— То вони, а то ти.
— А що я? Слухала, робила все, пильнувала хазяйства, язиком не плескала, свекруху-гадину терпіла…
— Не шанувала мужа, і те його злило. А мені ганьба, і моєму роду образа.
— То ви тепер мені це кажете? Як я стара стала і повдовіла? Чом раніше не казали? І що ви тут робите, тату? Ваше місце на тому світі!
— Та… ось почув рідну кров, — батько показав на її закривавлену ногу, очі в нього загорілись, і він присунувся ближче.
— Господи! — скрикнула Марія і кинулась до води, встромила туди ногу, як у ополонку, аж іскри з очей посипались.
— Ти… ти… — забурмотів батько і щез.
— Господи, помилуй! — перехрестилася Марія. — Цур тобі і пек!..
Вона встромила у воду другу ногу й мовила твердо:
— То не мій тато. То злий дух.
Марія нахилилась і вмила лице. Тепер вода не здавалась їй такою холодною.
— Я піду в Єрусалим, хоч би що там було. Нехай все зло, що мені вчинили, і що я заподіяла комусь, лишиться в цій печері, їй це не зашкодить. Вона перетре його, як жорна. А я теж добра, язик розпустила. Могла би й здогадатися, що на тому світі мертві стрічаються і пізнають одне одного. І коли я помру, то мене стрінуть мама, тато, і моя донечка, і синок Івась… Може, до того часу Петрові пробачу, бо то не він моїх бджіл убив, як мені здавалось.
Вона зітхнула і додала:
— І бджілоньки мої будуть там літати, на квітки сідати. Вони апостолам посвячені, будуть їм мед носити!