Тепер, коли кров її з’єдналася з водою підземного озера, вони обидві — Марія і вода — наче посестрились, і Марії не було анітрохи зимно. Зрештою, сильний холод пече незгірше, ніж вогонь. І Йонин батько, коли замерзав на дорозі з Меджибожа до Острополя, певно, відчував щось схоже: наче притулився до гарячої печі.
Тепер Марія побачила Йону з його батьком, точніше з духом, бо ж Іцко теж помер, ще як Йона був хлопцем. Сиділи собі любенько на кам’яній долівці й балакали про щось.
— Хоч би хтось з моїх прийшов, — подумала собі Марія. — Рід наш великий. Вже й хрести повалялись на цвинтарі, все барвінком заросло. Не знати, де хто й лежить. Ще діда й баби по батькові хрести стоять, а давніших вже сліду не лишилось. Тато показували горбочки, де всі їхні рядком лежать, найстарші. Без хрестів уже. Нема в них звичаю ставити замість старих хрестів нові. Як зотлів хрест — пора забути, відпустити померлого, бо то знак від них: не ходіть до нас, поминайте раз на рік молитвою, та й вистачить. Нові небіжчики наступають, кажуть посунутися. Як ото зірки в небі: ті, що ближче, світять ясно і великі, а ті, що дальше — вже як мак, майже не видно. Певно, через те люди кажуть, що небо вночі належить душам померлих, і ліпше не вдивлятись у нього довго, бо так можна й з розуму зійти.
— Хай поговорить Йона з батьком, — вирішила Марія. — Давно не бачились.
Аби лиш батько не забрав Йону з собою, не щезли би обидва.
Батько не змінився. Вони тепер з Йоною були одного віку. Не можна сказати, щоб Йона дуже зрадів, коли батько виринув знікуди. Яким би він не був зараз дезорієнтованим, зневіреним, розгубленим, розумів, що мусить знайти вихід сам. Батько міг стати цьому на заваді. Він уже так довго був відсутній в Йониному житті, що не міг нічим допомогти. Не знав нічого про смерть матері, Дебору, онуків, велику війну, і навіть не поцікавився, як Йона жив увесь час. Бо у його світі час протікав дуже повільно.
— Зазвичай ми сидимо під глиняною стіною і чекаємо, поки нас хтось пом’яне. Молитва — то наші хліб і вода. Спершу їх так багато, що вони аж пліснявіють і протухають, з сусідом ділитися не можна. Потім їх стає все менше. Коли настає Йом-Кіпур[20], молитовні дари отримують всі. І кожен на річницю, як є кому пом’янути. Цього року ніхто не молився за мене, то я не на жарт занепокоївся. Певно, сталося щось з моїм Йоною. Та коли я відчув запах рідної крові, мені дозволили повернутися.
— Хто?
— Вчитель наш Бешт. Він знайшов мене і сказав, що настав час тебе провідати.
— Тату, чи ви знаєте, що я втратив усе, що мав, що ви бачили, і не бачили. Тепер я наче Йов.
— Не може бути Йона Йовом, — похитав головою батько. — Тебе буде ковтати Левіафан, а не їстиме проказа, твої руки будуть вологі, а не шорсткі від попелу. Я назвав тебе Йоною, щоб ти увійшов у Ніневію, бо Єршалаїм тепер став схожий на Ніневію, де більше гріхів, ніж благодаті.
Від тих слів Йоні відлягло від серця, але не зовсім. Він боявся, що цими словами батько завершить розмову, бо після них уже й нічого сказати. Вони як коштовний рядок з книг пророків, записаний на крихітному шматочку пергаменту, який можна носити коло серця.
— Наскільки ім’я визначає долю? — спитав Йона.
— Це залежить, скільки важить ім’я для того, хто називає. Як називають на честь померлих чи живих родичів — то бажають зробити їм приємність. Мене назвали на честь діда Іцхаком, а тебе мали назвати Абрамом на честь мого батька. Але я дивився на свою дружину з величезним черевом, у якому ти чекав появи на світ, і подумав: мати — то перший Левіафан, який викидає нас на сушу, і всі ми є Йонами, бо всіх нас породили матері. Але людині може не сподобатися той світ, куди вона потрапляє, де їй боляче, де вона страждає, а тому мусить тікати від того болю, як довелось тікати мені до святої ґміни Меджибожа. І щораз вертався, бо в Острополі на мене чекали дружина і син, і могила того, на честь кого мене назвали. А я хотів, щоб ти не тікав від світу, лише від себе, доки не осягнеш свого призначення — служити Господу.
— Чому ж ви ніколи мені не казали про це? Я й кебети до науки не маю, ніколи би не став вченим рабином. Не раз наш меламед[21] бив мене по руках і голові. А я чекав, коли виросту і піду в Єршалаїм, більше нічого не хотів. І ось нарешті я туди йду з…
Йона затнувся, бо йшов з Марією, що була з ґоїв. І з дітьми-діббуками.
— Йду і сподіваюсь, що ти не станеш відмовляти мене, не станеш казати, що то лихий мене спокушає. Бо то будуть не твої слова, а Бешта. Наш ребе каже, що Єршалаїм всюди, де є наша свята ґміна, але мені важко в це повірити. Я не такий вчений і не такий побожний, як наш ребе. Я розгублений. Скажи мені, батьку, чи є дорога для розгублених? Вона мусить бути одна, щоб не довелося вибирати між вправо і вліво.
20
Йом-Кіпур (День очищення) — єврейське свято, коли каються у гріхах і поминають померлих.