Батько почухав потилицю тим звичним жестом, який Йона ніколи не забуде, й мовив:
— Не заганяй мене в пастку, сину. Хочеш — йди, не хочеш — не йди. Ось тобі моя відповідь. Ти зараз у такому місці, де нема вправо, і нема вліво. Хіба вперед і назад. Єршалаїм може бути і там, і там. Що тобі від нього треба? Сповнення дитячих мрій? Он там на березі стоїть жінка, яка здійснила і свою мрію, і твою…
— Вона хоче туди повернутись.
— А чому?
— Бо тут, поки вона мандрувала, її світ розвалився без неї. Що їй лишається робити?
— Ой, лихо! От халепа! — вигукнув батько. — Невже ніхто її не попередив, що повернутись з Єршалаїму — то згуба для серця? Бідна жінка! То все твоя провина, сину, ти її збаламутив!
— Знаю. Обставини так склалися, що ми йдемо з нею удвох, а там наші шляхи, либонь, розійдуться. Бо в Святому Місті не помічаєш того, хто поруч тебе, настільки Єршалаїм прекрасний. Близькі стають чужими, а чужі — рідними. Я хочу побачити цитринове дерево і цвіт мигдалю, розколотий плід ґранату, що лежить на землі, грона фініків й оливні дерева під мурами Старого Міста. І хай Єршалаїм робить зі мною, що хоче, воно того варте. І Марія теж цього хоче.
— І ми цього хочемо! — озвались діти-діббуки. — Ми не хочемо сидіти в льоху разом з мерцями!
— Ти мусиш розлучитися з ними, сину.
Йона похолов. Ось чого він боявся. Звісно, він здогадувався, що діббукам не місце в святому Єршалаїмі. Понад усе він хотів дати їм змогу покинути його тіло легко й безболісно, як метелик покидає квітку, а пташка гніздо. Діббуки були неспокійні, надокучливі, але не злі. Навіть слухалися, як часом Йона на них прикрикне. Зрештою, то завдяки їм він покинув Остропіль і подався до Меджибожа. Йона розумів, що приховувати щось від громади — то гріх, і що кожен гріх буде притягувати інший. І так Йона з Острополя потрапив у обійми війни, безглуздої, незрозумілої, страшної, бо то не була битва воїнів світла з воїнами темряви, жодна війна не є такою. Війна — це моровиця, чума. Вона розлучає матерів із синами, чоловіків з дружинами, а дітей робить сиротами. Вона мітить живих, щоб вони стали завтрашніми мертвими, здирає блискучий покров, під яким гниль і черви. Йона про це дізнався, коли опинився в потоці сірих шинель, які просувались на захід. Але водночас Йона наближався до гір, освячених Вчителем Бештом. І це, можна сказати, з тріски перетворило його на полководця, який провадив своє військо до підніжжя гори в Підзахаричах, де отримав осколок в ногу, і з війська зостався сам з дітьми-діббуками. Він виповз на гору, протиснувся через вузьку щілину печери, і не збирався вмирати. Смерть була б найбезглуздішим його вчинком.
— Діти мене не покинуть, — хотів сказати Йона твердо, але вийшло майже ніжно, бо серце його гладили маленькі рученята.
— Ти вчинив великий гріх, — мовив батько. — Не довірився громаді, яка б тебе порятувала. Це — раз. І те, що у Меджибожі не пішов до вчених рабинів, хоча б до Дувида. Це — два. Скільки я йому дров нарубав, скільки води приніс за честь слухати у його побожній оселі розмови мудрих людей. А він ще й давав мені перед шабатом рибу, вино, часом навіть курку. Як він тепер без мене? Довкола нього учні, не годні сокири втримати і розколоти поліно, вгадавши слабке місце деревини. А хто пронесе для ребецен через пів Меджибожа відро зі святого джерела? Певно, не раз мене згадували ребе і ребецен…
— Певно, що так, — кивнув Йона. — Я хотів піти спершу до нього. Але колись я присягнув матері, що не піду ніколи до Меджибожа, і не йшов, аж доки не зрозумів, що коли лишуся в Острополі, то вчиню наругу над собою, повішуся на тій самій груші, що й моя бідна жінка Дебора, а то було би ще більшим гріхом. Отоді я вирішив піти до Меджибожа, але те, що сталося там, переконало мене зоставити при собі своїх дітей.
— Так, то правда, — озвалась Марія, що непомітно підійшла. — Йона хотів дочекатись землі, яку я обіцяла привезти з Єрусалиму, аби посипати нею ваш гріб. То був останній раз, коли я його бачила. Десь через місяць він пропав, а потім люди казали, що Йону взяли до війська в Меджибожі.
— А ти, жінко, знала, що Йона носить у собі дітей-діббуків? Це ж видно по його мізинці, а ні, він його примотав, аби не стирчав[22].
— Що ви таке кажете? — здивувалась Марія.
— Вона не знає, тату. В християн нема діббуків, хоч вони й бачать часом злих мерців, але ті не входять у їхнє тіло. Та й ти, батьку, не бачив моїх діток, не чув їхніх голосочків, не співав їм колискової, не чесав їм кучері. Мої діти завше більше горнулись до мене, ніж до матері, але вона не могла без них жити. Розумієш, вони для мене як пташки, а я для них наче клітка. Я можу їх випустити, але вигнати… Я знаю, як це роблять. Мої діти не заслужили такого. Моя Маріам, як вона підспівувала матері, коли та місила тісто. А Іссаак мав такі ямочки на щічках, що ніхто з жінок не міг втриматися, щоб їх не поцілувати, і він тягнувся до книжок, водив пальчиком по сторінках. З нього міг би стати вчений. Я би його вивчив, тату! Я розповідав їм про дідуся, який пив воду з криниці Бешта, але люта завія вхопила його і віднесла туди, звідки ніхто не вертається. Може, я б з часом звик до своїх діббуків і лишався далі в Острополі. Я навчився у нашій синагозі бути присутнім тілом, а думки мої тим часом кривавились, боліли чи просто волочилися світом, і я не зміг з цим нічого вдіяти. Мені було від цього ой як страшно, бо я страхопуд, боявся чужого гніву, боявся гніву рабина і тих сивобородих побожних мужів, що їх віра непорушна, як наріжний камінь. Якби я почав оповідати їм, що в мене на думці, то вони сказали б, що за це мене й покарано одразу двома діббуками, і що, очистившись, я мушу померти. Я боявся опинитись на місці тієї жінки, яку хотіли очистити, але виявилося, що то горе довело її до божевілля. Я не хотів того судилища для себе й своїх невинних діточок. Пам’ятаю, як після того випадку в синагозі я не міг спати вночі, зривався і кричав. Після такого гріха, коли я замотав мізинець і брехав, що зламав палець, вчинив і другий. Я не міг звіритись і тобі, Маріє, бо не хотів, аби ти в мені розчарувалась. Сподівався, що жменька святої землі, привезена тобою, заткне дірку мого сумління, а вона полетіла прямо в чорну прірву… Твоєї вини в тому не було, але я на мить засумнівався — а що, як була?