Марія стояла збоку і не могла тепер нікуди втекти, бо отець Йони дивився здебільшого на неї, а не на сина, пронизуючи поглядом, наче примірявся, як би то перекласти гріх Йони на неї. Власне, він теж був духом, як і дух її батька, що насправді виявився лихим, бо замість того, щоб піднести, підтримати, намагався розтоптати, наче якусь гадину. Мо’, і Йонин такий?
Марія пам’ятала Іцка худим, згорбленим, завжди змученим, бо бачила, як він вертався з Меджибожа додому, пройшовши 20 верст, з клуночком харчів на шабат. Бачила його раніше, ніж Йона. А він не помічав дівча, яке стояло коло воріт і тішилось, що в Йони тепер буде тато вдома. Тато був важливий у її дитячому світі, якби не було, то її б називали сиротою, а інші діти кривдили б її, і нічого їм за те не було. Сирота винен, що він сирота. Малій Марії здавалось, що треба молитись Бозі, коли тато в дорозі, а ще в небезпечній, і вона дивувалась, що Йона не ходить засмучений, не виглядає батька так, як вона виглядає свого з поля, чи з базару, місця собі не знаходить. Їй здавалось, що без її молитви, без переживань, з батьком може щось статися. Але й стовбичити коло воріт їй не дозволяла мати, тільки ото, щоб впустити двох корів з телятами, що вертаються додому, а потім йти вчитися доїти, що не дуже їй знадобилось, бо в домі чоловіка наймички доїли корів. Але мати казала: добре все вміти, але не все робити.
Дорога в Калинівці пахла коров’ячими гімнюхами, а чим пахла дорога до Меджибожа? Вона бачила її лише шмат, що зникав у видолинку і більше не з’являвся.
Тепер Марія дізналася, що Йонин батько її знав досить добре, аби не питати, що вона робить тут в печері над озером. Його погляд не був ворожим, але настороженим. Марія могла відійти, але їй було цікаво почути Йониного батька, а може, навіть зупинити, якщо той почне баламутити Йону, казати йому щось неприємне, болюче. Бо Йона вже й так натерпівся, і ще скалічений, втратив багато крові.
Про те, що Йона зник з Острополя, Марії сказала сусідка, яка бачила, як він йшов попри її хату й так тужно подивився на вікна, що Ганна зразу здогадалася, що Йона покинув Остропіль. Він ще мав палицю в руці. Шкода, що Марії не було вдома, вирізали головки з пізньої капусти з наймичками. Вона подумала, що Йона таки вирішив податися в Святу Землю, хай не тепер, бо спершу він мусить піти в Меджибіж, розпитати дорогу, бо у євреїв своя дорога і своє товариство. Спершу вона нічого не відчула, але ввечері помолилася за щасливу дорогу Йони, бо так годилося. Випустивши молитву з уст і серця, Марія відчула, що в ній утворилася порожнеча, діра, наче вона випустила і Йону разом з нею. Хоча й не відпустила. А потім вона почула, що Йону забрали на війну, і пустка стала ще більшою. Вона й за те помолилась, щоб він вижив, але більше переживала за сина Івана, аби його не взяли на війну. Чоловік заспокоїв її, сказав, що нема чого переживати, він його викупить, як дійде до того. Та й зараз не всіх беруть, а більше тих, хто сам хоче, але то жебраки, а не сини порядних господарів. А вона нехай пильнує сина, аби хтось його не збаламутив і не потягнув на війну. Вже вчитель з Острополя не допильнував свого. Пішов, а через пів року вбили. То би хоч за щось путнє воював, а то за московського царя і отєчество дурне голову зложило. Вчитель від того став не при собі, показував учням карточку свого Миколи і казав: бач, то мій син. І руки в нього трусились. Добре, що мати не дожила до того. Дали вчителю медаль за сина, батюшка бачив, але вчитель не показував її нікому, тільки картонку учням.