Там нагорі чи йде ще війна, чи скінчилась? Чи літають кулі, горять села, і люди ховаються по лісах? Якби була така дорога до Єрусалиму, вона б не зважилась нею йти. А Йона вибрав таку дорогу, хоч і Маріїна була не краща: по скривавленій долівці, через поріг до сіней. Довелось і їй побачити смерть своїх дітей і чоловіка, чулася відтак з ним рівною по нещастю. Тільки одного не могла зрозуміти, чому Йона пішов воювати і вбивати. Може, його де підпоїли в шинку і змусили підписати бомагу? Того вони з чоловіком і пильнували Івана, аби не йшов туди, де люди п’ють і розум гублять.
Йона тим часом почав розповідати батькові про свою першу, і певно, останню дорогу до Меджибожа. Він думав побувати там і вернутися, йшов не назовсім. Хіба би знайшов там собі роботу.
Як почули, Йоно, що тебе на війну взяли, то вигребли все, що мав: муку, картоплю, капусту. Аби харч не зіпсувся, казали. Сара, твоя сусідка, підмела все дочиста, бо мала п’ять дітей. Але люди все одно її судили.
— Якби я знав тоді, що не вернусь, то сам би їй все віддав. Але звідки я міг знати? Просто збудився серед ночі, серце здавило, і я відчув, що несила мені зоставатись у хаті-пустці, що може мені серце додавити і я вмру. Не побачу святого Меджибожа, від якого мене спершу утримувала мати, а тоді жінка. Я не такий як ти, тату. Я чекаю, доки вихор не вдарить мене в спину і не понесе. У ту ніч хата аж двигтіла від вихору, що облітав довкола неї і кликав мене. Але мені не було страшно. Все страшне я вже пережив, і тепер мені дошкуляв мовчазний докір нашої громади. Судили Дебору, що наклала на себе руки, а то все одно, що мене б судили. Носили нам їсти спершу, як ми сім днів жалобних у хаті на соломі сиділи, а на восьмий день Дебора, поки я спав, пішла до кіркуту і повісилась за огорожею на груші, аби бути ближче до дітей. Там і лишився в тому дереві її дух. Твоєї невістки, тату. Мені нестерпно думати, як то в зимову стужу, вона там сама…
— Той вихор зродився у тобі, — сказав Іцко. — Бо звичайний вихор не може навіяти людині бажання йти до святого Меджибожа.
Якби він був живий, подумала Марія, то заплакав би над бідною Деборою та дітками, своїми онуками. Це якось змирило її з прикрим враженням від стрічі зі своїм батьком, в якому після смерті зникло все тепло і любов, що вона мала від нього колись. Одна дитина потребує більше любові і ласки, інша — менше. Чому так? Може, та, що хоче більше любові, збирається її потім витратити — не берегти для себе? Як Йона. В нього була сувора мати, а батька вічно не було вдома. Будучи дітьми, Йона й Марія ділились любов’ю, скільки мали. Та хай тепер, чого вже, Йонин батько лишається холодним. Бо на тепло й ласку Йона завжди був ласий, побіг би за ними на край світа. Не забере Іцко його з собою на той світ, де мертві сидять попід глиняною стіною, як старці, чекаючи, поки хтось кине їм молитву, наче кістку собаці.
Марія згадала собі сестер, бо все ще незримо знаходилась між ними. Старша хоче все загарбати, а насправді розгрібає, як курка купу гною, а молодша в своїй побожності впала у гріх гордині. А чи маю я, сестра середульша, право їх судити? І відповіла: тепер можна. Я вийшла з вавилонського полону і йду туди, де ніхто не буде зв’язувати мені руки, не битиме з п’ятниці на суботу, не пильнуватиме за кожним моїм кроком. Там я буду сама собі господиня.
Тим часом Йона почав так говорити, наче співав, і Марія забула про себе.
— Я думав відвідати Меджибіж, аби він мене не переслідував і не зваблював. Я не шукав мудрості, як ти, тату, бо чужою не наїсишся. Я хочу, щоб вона народилася в мені, з мого досвіду.
— І до Єршалаїму ти так хочеш піти?
— Єршалаїм мене потребує, тату. Ніхто не шукає в Єршалаїмі мудрості. В Єршалаїм ідуть, щоб стати Єршалаїмом. Стати каменем, глиною, помаранчею, краплею роси. А щодо мудрості, то завжди знайдеться хтось мудріший за мудрого.
— Якби так було, світ би задихнувся. Бджола кожен день облітає сто квіток, не тому, що їй треба поживи, а тому, що така її природа.