— Люди — не бджоли, у них своя природа. То чому їм поводити себе як бджоли, чи миші, чи коні?
— Ну, Йоно, як тобі сказати… Не можна перестрибнути з нижнього щабля драбини одразу на верхній.
— А раптом ти замерзнеш на першому щаблі, а на другому тебе вцілить куля? І ти опинишся в печері серед байдужих мерців, які потрохи забувають все, що знали. Мертві не шукають мудрості, їх тільки може розворушити молитва родичів або запах їхньої крові.
— То, значить, я став твоїм щаблем, хоч сподівався іншого для себе.
— Чого ти сподівався, батьку? До чого ти прагнув?
— Аби мене нарешті перестав тривожити цей світ. Тому я врешті мирно упокорився зимі.
— Тепер послухай, що було в Меджибожі. Як тільки розвиднилось, я пішов твоєю дорогою, і вона привела мене не до побожних меджибізьких євреїв, а до корчми. І то не відразу. Я заблукав, звернув не туди. Я думав, що до Меджибожа веде одна дорога, пряма, як струна, а їх було дві. Я звернув не туди, і коли зрозумів це, то вже почало темніти, і дощ, що лив цілий день, заледенів. Я йшов наче по битому склі. Потім я ще раз таке пережив, як ми йшли через побите снарядами містечко, в якому повибивало всі вікна. Ми йшли по склі, і воно так тріщало, аж вуха боліли.
— Я зійшов у видолинок, де розгледів скирту соломи, викопав у ній нору, як звір, і зарився, намагаючись зігрітись…
— А звідки ти міг знати, що та дорога не до Меджибожа? Там у полях чимало скирт, а кругом села, а в селах корчми, де мене пам’ятають. Сказав би, чий ти син, тебе б прийняли і нагодували. Я, знаєш, розповідав людям всілякі оповідки, почуті в Меджибожі, що нового, почім зараз той чи інший товар…
— То була якась пустка, тату. Був там ліс, великий і темний, про який ти не казав. Я пройшов його, завмираючи від страху. Дерева мені здавались велетнями, їхнє гілля скрипіло і тягнулось до мене. За цілий день ні разу не виглянуло сонце. Я з жалем згадав піч, де спав у дитинстві, а мати в ній пекла пиріжки на продаж: з вишнею, а взимку з калиною. Потім я вийшов з лісу і побачив кущі калини в балці, вкриті підмороженими ягодами. Я почав їх зривати і їсти. Ковтав цілими жменями і плакав. Набрав повні кишені терну і яблук-дичок, хоч їсти їх не міг, бо шлунок мій переповнився гіркотою і кислотою. Дебора сушила і терен, і дички, я завжди їй приносив, де бачив, щоб вона могла взимку варити узвар. І чим далі я йшов, тим міцніше в мені наростали гіркота і кислота, і тоді я зрозумів, що то не може бути дорога до Меджибожа. Втім, — зітхнув Йона, — може, то була та сама дорога, яка привела мене до цієї печери, звідки ми з Марією потрапимо в Єршалаїм, тільки трохи довша. Але довга дорога додає думок. Мені було так холодно, так холодно на серці, що я злякався, що замерзну в цій скирті чи задихнуся серед колючої соломи й порожніх колосків. Не за себе. Я уявив, що коли помру, то моїм дітям доведеться вселитися в мишей, а мене поховають аж навесні, коли розтягнуть солому вилами й знайдуть скоцюблене тіло. І хто знає, як вчинять ті добрі люди: покличуть жандармів чи зариють десь у вибалку, наче волоцюгу? Почав я співати дітям пісеньку, яку співала їм мати, і вони стали мені підспівувати ангельськими голосочками. Ну, хіба я міг їх вигнати?! Бешкетували вони часом, вередували, але я терпів, бо головне, аби не видали вони себе. Іноді мені навіть здавалося, що то я їх ув’язнив, тримаю в клітці, не даю їм волі. Але я прогнав цю думку швидко. Де би їм було краще, як не в моїй голові та в моєму серці? Помалу спів зігрів мене, і я заснув неспокійним сном. Десь там лютувала буря, сипало сніжною крупою, схожою на манну небесну, а я снив морем, по якому плив у безвість.
А далі нема про що таке дуже розповідати. На ранок я вибрався зі скирти, а в якомусь селі мені сказали, що Меджибіж ні далеко, ні близько, і пополудні я дійду до Ставиці, але ліпше обійти її, не йти дорогою, що веде до фортеці, бо там пости воєнні. Господиня спитала, чи не маю я часом голки. Я згадав, що ти, тату, завжди носив з собою голку з намотаною ниткою, бо в дорозі одежа рветься. На мені був твій старий каптан, я вдягнув його з думкою, що хтось спізнає його у Меджибожі, той, хто добре тебе знав. Хоч ніколи перед тим не вдягав, бо був трохи затісний і закороткий. Але я за останній рік схуд, то міг защепити ґудзики. То я віддав жінці голку, поснідав з ними гарячою картоплею і кисляком, й попрощався. Жінка ще й сказала: «З Богом!» і перехрестила мене, забувшись, що я не їхньої віри. Але я не образився, це мене втішило навіть. У мандрівці всяка поміч знадобиться. Ти ж знаєш, що під час пошесті добре взяти з християнського цвинтаря повалений старий хрест, спалити його і, розвівши попіл водою, помітити хату. Християни знали про це, але нічого не казали, бо пошесть косила всіх без розбору, і задля порятунку можна взяти якийсь старий хрест з безіменної могили…