Марії це не сподобалось. Вона підібгала губи, поправила хустку, але промовчала.
— А ти дивився у підкладку, Йоно?
— Мати дивилася, шукала грошей. Знайшла два гривеники і більше нічого.
— Гроші легко знайти. Кажеш, більше нічого не знайшла?
— Ні. Потім вона повісила каптан в коморі, напхавши туди всякого зілля, щоб відігнати мишей. Каптан мусив чекати, поки я виросту. Але коли я виріс, то не міг змусити себе вдягнути каптан, знятий з твого мертвого тіла. Спершу я навіть боявся у комірку зайти, мені ввижалось, що то ти стоїш в кутку.
— А потім не побоявся? Коли вирішив піти у Меджибіж?
— Мені вже було все одно. Я був сам не свій. Подумав, що каптан твій скучив за Меджибожем і буде радий його побачити. А що там було під підкладкою, я не мацав. Стільки літ минуло, що каптан втратив твій запах і тхнув тепер цвіллю.
— Там був папірчик з Псалмом, що про нього чув кожен єврей з Острополя. Псалом той числом 78 врятував наш люд від заглади Хмельницького. Якось Шломо хотів забити стовпець коло воріт, вдарив сильніше, і стовпець провалився у льох. Він ще подумав, що знайшов скарб, але там нічого не було, крім зотлілого лахміття і бляшаної мезузи. Ребе, дізнавшись про це, сказав, що там ховались остропільські євреї за часів Хмельниччини, а оскільки кісток не було, це означає, що євреї врятувались, їхнього сховку ніхто не знайшов. От я купив у Меджибожі шматочок кошерного пергаменту і попросив одного меламеда написати мені на ньому псалом, аби відвернути усяке нещастя в дорозі. Бо я раз стрівся з розбійниками, і вони наді мною знущались, побили й одібрали те, що я ніс додому на шабат. Тут-таки, під Острополем, ти знаєш це місце. Ти спитаєш, певно, чому мене не вберіг псалом Давида тоді взимку? Бо цар наш Давид не знав, що таке сніг і стужа. Його псалом міг вберегти від вогню, води, морового повітря і від лихих людей. Шкода, що не знайшов, тобі цей пергамент зі святими словами знадобився би…
— Шкода, — сказав Йона, хоч насправді не дуже шкодував. Бо каптан усі ці роки провисів у них в коморі, але не відвернув нещастя. — Не знаю, хто мене провадив тоді до Меджибожа, ти чи якась вища сила — добра або зла, але в моїй дорозі мені не треба ніякого пергаменту. Далі я хотів би йти сам, тобто з дітьми і Марією, бо в нас одна ціль — Єршалаїм.
— Сам то й сам. Мене мій батько теж не проводив.
— Тобі це неприємно?
— Там, де я зараз — ні. Мусиш розповісти про свою мандрівку в Меджибіж. Мені чи світові, хоч комусь. Бо кожне слово, написане чи сказане, відлунює в світі не хіба живих, але й мертвих. Слово мертвих може пройти тільки через живі уста, бо інакше його ніхто не почує. Це все потрібно задля Справедливості. Хто має голос, хай говорить. Хто має вуха — нехай слухає.
— Я не встиг ще нікому розповісти, навіть Марії. Ми не бачилися з нею дуже давно, відколи вона повернулась з Єршалаїма в Калинівку.
— Повернулась і знову йде? — перепитав батько, обернувшись до Марії, і в ній всередині наче щось урвалось, аж заболіло. — А ти ніколи там не був, а тепер йдеш?
— Отак і є, — відрізала Марія. — Того, що мене повернуло з Єрусалиму, вже нема. Чого ж не вернутись туди, де зосталось моє серце?
Вона замислилась над своїми ж словами: в якому ж місці я залишила своє серце? Чи в дуплі старезної оливи в Гетсиманському саду, чи в Кедронській долині серед лискучих чорних хробаків, чи під камінцем, з-під брами для Месії. Чи воно опустилось на дно озера Кінерет, в масний темний намул, чи гойдається на очереті в ріці Йордан, чи зарите в гарячий білий пісок над морем у Яффо. Її справжнє серце, серце Маріїної душі. Розмова Йони з батьком, що вже почала її втомлювати, почала набувати неприємного відтінку, тому вона відвернулась і почала вдивлятись у води озера, на дні якої мерехтіли блакитні вогники, наче очі. Очі вдивлялись у Марію, очі Марії дивились в очі озера, а Йона мусив тим часом оповідати, що сталося з ним в Меджибожі. Маріїн чоловік перед Покровою їздив у Меджибіж на ярмарок, і вернувся невдоволений. Дорого, бо в місті стоїть гарнізон, люди воліють їхати до Старокостянтинова. Але, видно, в Йони з батьком був свій Меджибіж — святе місто, а в Петра — свій.
— Якби мене не підвіз один крамар з наших, — оповідав Йона, — то я б ночував у скирті з мишами, бо не туди звернув знову. Він знав тебе, спізнав по каптані, чи по ході, бо спинив коня і спитав, чи я не син Іцка з Острополя. Я, наляканий своєю першою мандрівкою, не побачив у тому нічого дивного, аж потім замислився, що від смерті батька минуло вже понад тридцять літ, а крамар був не дуже старий, певно, мав літ шістдесять. Я сказав, що хочу пошукати мудрих рабинів в Меджибожі, аби мене не прийняли за волоцюгу. Мордко, його звали Мордко, засміявся: