— О, в Меджибожі мудрих рабинів як риби у Бузі, але що з того, як вони не можуть захистити бідних євреїв?
І почав розказувати про погроми, що відбуваються тепер всюди. Але в Меджибожі стоїть військо, тому там безпечно.
— Але ти ще молодий, годишся до війська, то стережися не людей в мундирах, а тих, хто вербує.
— Звісно, я пропустив це повз вуха, — продовжив Йона, — бо раптом ясно зрозумів, чого хочу. Оглянути те місце, яке любив мій батько, вклонитись могилі Вчителя Бешта та інших праведників, щоб вони взяли під свою опіку душі моїх дітей та Дебори.
Іцко похитав головою:
— Не чув я про таке ніколи…
— Господь милосердний, — не витримала Марія. — Він прощає найбільших грішників, а твої діти й жінка, Йоно, не були грішниками.
— Це ти про свого бога, жінко? Не дивно, що син мій, водячись з тобою, набрався християнства.
— Ну, коли так, то і наш батюшка те саме мені закидав, ніби я у Йони набралася жидівської єресі!
Йона зиркав то на свого батька, то на Марію, і чувся безпорадним та слабким, і це йому дуже не сподобалось. Батько помалу змінювався, він його не пам’ятав таким. Тому Йона вирішив просто продовжити
— Той добрий чоловік поцікавився, чи маю я якісь папери, і втішився, коли я їх йому показав. Мав я посвідку від рабина, що я з Острополя і що займаюся шевством, хоч я не шив взуття, а більше латав, бо не довчився. Але треба було мене якось записати.
— То добре, — мовив Мордко, — бо мусив би я зсадити зі свого воза сина самого Іцка з Острополя. Інакше нас би арештували. А так скажемо, що ти чоловік моєї сестри в других Песі, і помагаєш мені з товаром.
— Чим я маю тобі віддячити? — прошепотів я зворушено, бо звик до того, що я ніхто.
— Та нічим. Грошей, звісно, в тебе не водиться, але каптан з доброго сукна, ніхто нічого не запідозрить. А я твоєму батьку дечим завдячую. Після випадку, що трапився зі мною, я отримав дрібку благословення Б-го і на мить піднісся над землею, побачивши її такою, якою її бачать птахи.
— Ось, — зрадів Йона, вимовивши ці слова, — так я пізнав дух свого отця. Що придалося мені потім не раз. Бо війна добряче потрудилася над моєю душею, стерши з неї пилок довірливості.
— Розказуй! — кинув батько.
— Я хотів би, аби ти, батьку, сам розповів про ту пригоду, може, твоя правда трохи інша, ніж у того чоловіка.
І тільки він це промовив, як постать Іцка з Острополя зблідла і щезла. Йона прикусив губу, щоб не розплакатись.
— Сядь, Йоно, — сказала Марія. — Мені теж явився мій отець, але довго зі мною не балакав, був дуже сердитий. А твій он тільки тепер розгнівався. Може, вони і не злі, просто нещасні, як ти вважаєш?
Йона мовчки сів. Марія взяла його за руку: була вона шорстка, ледь тепла.
— Нічого, ми самі якось, — підбадьорливо мовила вона, хоч надія у ній ледве жевріла. — Розкажи мені, що було з тим чоловіком.
Йона ще трохи помовчав, тамуючи плач, бо не таким собі уявляв прощання з батьком, що задля нього явився з царства мертвих. А потім продовжив розповідь, уже для Марії:
— Ми вже доїжджали до Меджибожа, я і Мордко, який спершу хотів мене висадити, щоб зняти з себе відповідальність за незнайомого подорожнього, але старий каптан мого батька раптом зігрів йому серце. Саме заходило сонце, червоним, і раптом зблиснуло ясним жовтим світлом, і я побачив раптом вдалині замок, і він виглядав так велично, що нагадав храм Соломона, що знаходився колись за мурами Святого Міста, як ти описувала і показувала малюнок у книжці, що привезла з собою. Отій, що для прочан. Видно, це світло зворушило того доброго чоловіка, бо він зупинив коня під вербою, щоб ніщо не заважало його розповіді.
— Був я тоді молодий, вже жонатий, і трохи затримався у Меджибожі, і вирішив скоротити свій шлях, щоб встигнути на шабат. Жили ми тоді в Летичеві, то вже потім я перебрався у Меджибіж. Дорога була грузька, діялося це навесні, і сталося так, що зламалася вісь у возі. Сам знаєш, як то опинитись у шабат серед поля. З одного боку були лози й болото, а з іншого горби, порослі терном. І жодної тобі оселі, мабуть, я зблудив, як ти нині. Я не знав, що діяти. Лишити віз із товаром, коней — то був великий ризик. Із того годувалась моя родина. Це вперше довелося мені стріти шабат поза домом. Вже почало темніти. Я чув, як у лозах дзюрчить вода, але годі було й думати про те, щоб піти у хащі, де мене затягнуло би в болото. Якби хтось їхав дорогою чи йшов, я міг би переказати, щоб когось послали до мене, з ґоїв, ясна річ, бо вже мав починатися шабат. І тут надійшов чоловік. Він кульгав і спирався на костур. Я пізнав його — то був твій батько. Мені відлягло від серця. Я гукнув його і попросив розділити зі мною вечерю. Він погодився, але сказав, що треба вимити руки.