— Але де взяти воду?
— Тут повно води, — сказав твій батько.
Він присів навпочіпки коло верболозу і став колупатися в землі костуром, а потім руками вирив ямку, яка почала наповнюватися водою. Поки вода очищалась, я чекав, бо брати хліб брудними руками гріх. Твій батько розповів, що загнав скалку в ногу, і рана загноїлась. І що він збирався стріти шабат біля святої криниці Бешта. Ти можеш не мати свічки, хліба, вина, але ти не порушиш Закон, якщо проведеш шабат біля криниці Бешта.
Коли вода очистилась, ми вмились, і я став викладати хліб і вино, а рибу ми поклали у криничку, щоб вона не засмерділась, бо готувати не було на чому. А перед тим я дав твоєму батькові мазь для коней, але й людині вона помічна. Я торгую і досі нею. Свічка, встромлена у святу меджибізьку землю, горіла рівно і ясно. І твій батько вдоволено мовив:
— Тут наш Єршалаїм.
І так щиро ми молились у тій пустці, що я ніколи того не забуду.
— Послухай, Маріє, що було далі, — мовив Йона, зблискуючи очима. Він аж помолодів на лиці. — Задля цього, щоб почути таке, варто було побувати у Меджибожі! Коли вони скінчили молитву, батько почав розповідати все, що чув від побожних людей у Меджибожі, а крамар слухав ті оповідки, наче пив мед, яким не можна ніяк насититись.
А вранці, коли він прокинувся, мого батька вже не було, але над ним стояв знайомий християнин, Микола, чийого сина крамар колись порятував від гарячки, бо знався на ліках. Мордко пішов умитися до копанки і побачив, що там весело хлюпалися дві рибини, які вчора були мертві-мертвісінькі. Сталося диво!
— Він що, їх не з’їв? — спитала Марія.
— То була риба, призначена для шабату. Він би не посмів. Крамар випустив рибу у річку, побажавши їй уникнути сітей. А християнин за допомогу отримав добру мазь від болю в попереку. Отаке розповів мені Мордко і став для мене наче рідним. Я вже не почував страху перед Меджибожем, лише попросив показати мені дорогу до Бештової криниці. Крамар сказав, щоб я лишився ночувати у Требухівцях, у його сестри, бо вночі небезпечно йти до Меджибожа.
— Слава тобі, Господи, що трапився тобі хороший чоловік. То міг бути янгол, — мовила зворушено Марія. — Що би там робив сам увечері?
— Пішов би до божниці Бешта, там мене б прийняли. І я мав папір з собою від рабина, хіба ти забула?
Слова вже вилетіли, як раптом Йона відчув сором. Насправді тоді він не був такий впевнений, і страшенно втішився, що Мордко взяв його під свою опіку. Він похнюпився, радість згасла.
Марія відчула в ньому переміну і тихенько мовила:
— Ти, певно, ніколи не дізнаєшся, що трапилося з твоїм батьком. Але душа його опинилася там, де мала бути.
— Я хотів би знати, через що пройшла його душа. Сам я не хотів би сидіти й чекати молитовного хліба серед понурих душ, яким нема про що балакати.
— Вони не просто так сидять. Вони чекають воскресіння. І мій батько, і моя мати теж чекають. І живі також чекають. Вони не хочуть пустити нас до Єрусалиму, наші батьки. Хочуть повернути нас назад. Але я задовго слухалась живих, щоб слухатись ще й мерців. Я не хочу, аби сюди прийшла ще моя мати. Вона завжди була суворою до нас, своїх доньок. Наче то моя провина, що бандити вбили чоловіка і сина. Я не хочу чути її докорів, що в мене очі сухі. Багатство — у тому нещасті винне багатство. Чоловік трусився над кожною копійкою, і страх як не хотів мене пускати на прощу. Називав мене побожною. Я мо’, й була побожна, але як вернулась зі Святої Землі, то стала єретичкою. Наробила всім сорому, зганьбила рід. І я прозріла, Йоно. Нема роду, нема чоловіка, дітей, коли ти хочеш довіритися Господу. Ти так само довірився Господу, і Він поміг тобі в Меджибожі, куди тебе не пускали мати і жінка, а батько не брав з собою. І в кожного була своя причина. Мати не пускала, аби ти не став таким, як батько, що завжди лишав її саму. А батько хотів, щоб ти шукав свою стежину, а не ступав по його слідах. Ти скажеш, що моя сестра пішла в монастир і перемінилась на гірше. Так воно і є. Її віра стала гординею. Але я не краща за неї, тільки для мене все досі неясно. Десь мусить бути місце, куди можна прийти і дізнатись, хто ми і навіщо. Може, ми з тобою прокляті, може, просто загубились, як малі діти, й чекаєм, поки нас знайдуть. Але нас тут хіба мерці знаходять… Тому треба йти далі. От тільки… — Марія затнулась. — От тільки в Єрусалимі наші дороги розійдуться, бо ж ти, певно, підеш до Стіни, а я на Гріб Господній, ти до синагоги, а я до церкви, ти на гріб Давидів, а я на могилу Матінки Божої, ти на ваш цвинтар, а я в Сад Гетсиманський. Щоб ти знав, на тому цвинтарі саме каміння і пісок, не те, що у Острополі — трава зелена, а в траві квіточки, пташечки співають, що на вашому цвинтарі, що на нашому…