Марія замовкла, згубивши ниточку розмови, бо Йона її не підтримав. Він відчув, як його обплітає ниточками страх сирітства, діти-діббуки принишкли, може, теж відчували страх. А батько їх не визнав, — з гіркотою подумав Йона, — наче й не було на світі його онуків. Смерть перерізала нитку цікавості до життя. Все, що йому треба було, це трохи моєї крові. Тому я зараз такий втомлений. Мені треба відпочити, поспати трохи.
Йона уявив собі дітей, які сплять у ньому, згорнувшись у клубочок, як кошенята, і, певно, від цієї картини, від того, що повітря в печері було важке й нерухоме, позіхнув. Він навіть не мав сили подивуватись, як Марія, звичайна сільська молодиця, може так складно і мудро говорити, наче якась пророчиця. Та й сам собі дивувався, як легко його думки перетікають в слова, пливуть, не стрічаючи опору. А що, як вони обоє померли, і такі самі духи, як їхні батьки, тільки свіжіші, тому не встигли ще дійти до того місця, де мали бути. Всі душі, обіцяли мудреці його народу, стрінуться в Єршалаїмі, посередині світу. А відразу по смерті ще переймаються земними справами, за чимось шкодують, їхні тіла відчувають холод і спрагу. Але ні, в це Йона не міг повірити. Вони живі та й годі.
Раптом згадалося, як його мати не знаходила собі місця, коли батько загинув. Бо, може, не залишив по собі прощального слова, і вона не сказала йому те, що хотіла. Багато чого не сказала. Про почуття сорому, що чоловік тиняється без діла. Хай би сидів за книжками, хоч те можуть дозволити собі заможні люди, та й то одного чоловіка на весь рід. Але Йона думав, що вона сказала це не словами, а поглядом, і то не раз. Вистачить того, що мати розгубилась. Вона шукала відповідь на питання, де зараз душа її чоловіка. Бо відчувала, що дух її чоловіка не повернувся з тілом в Остропіль, а загубився на тій засніженій дорозі.
Над цим вона міркувала усі сім днів жалоби[23], сидячи на купці соломи разом з Йоною, і йому той час дався дуже тяжко. Досі стоїть перед очима нечесана мати у кофті з розірваним рукавом, з налитими кров’ю очима, які вона не могла заплющити. Сусіди приносили їм поїсти і довго не затримувались. Часом мати накидалася на якусь страву, спустошувала миску сама, наче Йони не було в хаті, або взагалі не торкалась їжі. Жінка, що працювала не покладаючи рук, дратувалась від вимушеного неробства. Чи, зрештою, так важливо, — думав Йона, — де перебуває дух мого батька? Їхня віра передбачила всі випадки. Матері не треба нічого робити, лише молитись так, як каже Закон. Йона чекав того дня, коли мати розпалить у печі й замісить тісто, і тоді дух батька навідається до хати попрощатися. Але на восьмий день мати розчесалася, напнула на голову грубу синю хустку й пішла. Йона — за нею, назирці, не знаючи, що вона надумала. І аж коли побачив, що мати заходить в дім ребе Давида, заспокоївся трохи. Було дуже холодно, хлопець підстрибував, хукав на руки. Врешті подумав, що можна вертатися, з матір’ю нічого лихого не трапиться. Але щось його стримало, і він відкинув цю думку. Бо мати поводила себе дивно, а ребе міг цього не знати і наговорити такого, що ще більше скаламутить їй душу, а Случ ось поруч. Він стояв довго, доки міг витримати, а потім наважився постукати. Ребецен вийшла до нього в сіни, і Йона прохрипів, ледве ворушачи губами, що прийшов по матір. Добра ребецен тільки сплеснула руками й потягла його на кухню пити чай, і покликала слугу, аби розтер Йоні руки. Прибігла Йонина мати, заголосила, почала бити його по щоках, аби приплинула кров. А Йона раптом побачив себе не в теплій кухні ребе Давида, а як він стоїть під липою навпроти дому, штивний і білий, як його батько, що замерз у хуртовину. Що насправді він уже вмер під супровід собачого гавкоту, і над ним повис величезний, як млинове колесо, місяць. І хоч ребецен зі слугою його оживили, в Йониній голові довбалась дятлом одна думка: моє життя сьогодні скінчилось. Він розвивав цю думку, вона проростала в ньому деревом, яке вкрилося спершу цвітом, потім листям, вродило плоди: воскресають для того, щоб жити по-іншому, не так, як раніше. І на це здатні не всі. Принаймні, не його мати, якій ребе дав амулет з молитвою від печалі. Йоні нічого не дав, тільки змусив випити келишок ганусівки. Від гіркого напою попадали плоди, а далі посипалось листя з дерева, наче настала осінь, хоча зима була ще в розпалі. Християни відсвяткували Водохреща.
23
У євреїв родичі померлого ховають у день смерті, до заходу сонця. Після похорону родичі сидять сім днів у хаті, на підлозі, нечесані, невмивані, з розірваною одежею. На восьмий день починають жити звичним життям.