Йона довго беріг у пам’яті відчуття замерзання: пекучий біль в руках і ногах, запаморочення і відчайдушний крик його молодого тіла, що відчувало смертельну загрозу. Дім ребе стояв перед ним: з великими вікнами і мезузою при одвірку, купленою в самому Єрусалимі. А що бачив його батько, якого приспали злі духи зими? Він, мабуть, метнувся вбік, коли йому примарились обриси дому крізь завію. Він увійшов туди, і в останні хвилини життя йому було тепло…
Коли Джаміла покинула дім разом з маленькою дочкою, старий Юсуф відчув, що кайдани з його ніг перемістились на серце. Його пригнічував вічний смуток молодої жінки, дратувало нічне схлипування, дивувала лють, з якою вона накидалась часом на дитину, і навіть на нього, коли здіймала під його носом куряву віником. Так вона виливала свою образу на долю, яка забрала у неї чоловіка, не чіпаючи власне саму долю. Бо Аллах казав: Не проклинай долю. Доля — це Я. З усіх шляхів, що простелилися перед нею недавно, на думку старого, найкращим був: знати, але нічого не робити. Знання — незгірший шлях. Якщо вона здобуде це знання і не дозволить, щоб воно нею керувало, то піднесеться високо в очах Господніх. Не покорою, не терпінням, а знанням, що веде до мудрості.
Жінка з дитиною покинули свій дім, залишивши під його опікою козу, курей і ґранатове дерево. І ще треба було поливати крихітний городець з пахучими травами, поки Джаміла не повернеться. Старий порався по господарству й раніше, коли жінка ходила на базар. Але тепер у мурованому збірнику на дощову воду з’явилась тріщина, і вода вся втекла у землю. Походження тріщини було зрозуміле: війна розколола землю, хай бої й відбувались далеко. Тріщини пішли всюди, і через них витікала не лише вода, а й життя. Джаміла пішла, не сказавши, куди. Може, до родичів чоловіка в сусідньому селі, а може, до Єрусалиму. Взяла з собою невеликий клуночок і обтрусила, як пил з ніг, все, що досі прив’язувало її до цього місця: хатину, козу, город, старого приблуду. Все це втратило для неї цінність. Юсуфові видавалося, що вона дріб’язкова, як миша, і ляклива, як заєць, а виявилось, ця жінка — палкá і рішуча. Мати померла, а то б вона її не пустила, не дала благословення на цей похід в ім’я справедливості і честі. Юсуф надто мало знав тутешні звичаї, ніколи не був батьком, тому не знав, що йому з тим всім робити. Джаміла вчинила б мудро, якби взяла його з собою, а раз не взяла, значить, не вважала, що їй щось загрожує. Дарма він сприйняв усе так серйозно. Вони скоро повернуться.
Але воду треба добути. Мала колись показала йому крихітне джерельце в ущелині, яке виглядало наче мокра пляма. Вони розкопали його трохи, обклали камінням, і звідти можна було черпати кухликом воду. У цьому краї жоден чоловік не носив воду, то була жіноча робота. Тому старий пішов до потаємної кринички ще вдосвіта. Їхня хатина була крайня, сусіди мешкали віддалік, але шлях до Єрусалиму, що проходив тут, дозволяв бачити усе розмаїття людського світу. Сонце саме зійшло, коли Юсуф начерпав води кухликом до глека для подорожніх. Він був невеликий і не міг вдовольнити усіх потреб. Дороги цього світу наповнились утікачами від війни і гендлярами від війни. Раз чи два на день хтось зупинявся, щоб перепитати, чи ще далеко до Єрусалиму, і зробити ковток води чи козячого молока, яке приносив пастух. Потім він сказав, що ліпше хай коза побуде в нього, а він двічі на тиждень приноситиме молоко чи грудку сиру, поки господиня не повернеться з гостини. Він так і сказав — «з гостини». Юсуф для усіх був побратимом батька Джаміли, що важливіше ніж кровні зв’язки. А ще мандрівним дервішем, який скалічів. До нього звертались за порадою рідко, і про те, що він захистив свого часу село від нападів розбійницьких ватаг, мало хто знав. Приписували це диво милості Аллаха, що було вірно, бо без на те волі Всевишнього, нічого б не сталося. Колишній наставник Юсуфа у текії, зі знатного роду, сказав би, що черні не можна довіряти. Вона невдячна і зрадлива: як мухи злітаються до свіжого кізяка, так чернь кидається на жменю мідяків, які пошпурив багатій зі своєї карети. Втримати її від згубних вчинків може лише страх перед покаранням. Простий чоловік, проживаючи серед достойних людей, може здобути собі шляхетство і всі його цноти, а шляхтич серед черні може втратити те, що подарував йому рід.
Юсуф був молодшим із трьох синів гончара, і щоб не дрібнити і так невеликі статки, батько радо погодився віддати його в текію. Коли Юсуф змушений був покинути текію, власне, став вигнанцем, то навідався у дім батька. Правда, ні батька, ні матері вже не було на світі, але він сподівався побути хоч трохи біля родинного вогнища й полікувати розбите серце і понівечену кривдою душу. Відтоді він перестав противитися словам шейха про чернь, хоч і не сприйняв їх цілком. Брати стали йому чужими, не тому, що були бідними і простими. Вони були такі самі порожні, як їх миски, горщики і глеки, тоді як Юсуфа переповнювали слова, молитви, думки про безмежність Всесвіту, і він був готовий поділитися з кожним, хто захоче його послухати, найперше з рідними. Але його нужденний втомлений вид красномовно свідчив, що молодший брат зазнав поразки в житті. Чого може навчити невдаха? Нічого доброго. Успіх приваблює людей, а неуспіх їх відвертає. А у випадку Юсуфа йшлося ще про неблагонадійність, посягання на основи суспільності, бо чутки поширюються швидко. Брати прийняли його холодно, у них були свої сім’ї. Юсуф не був їм потрібний навіть як гість. Запропонували йому вибрати якусь миску на пожертви, які мандрівний дервіш буде відтепер збирати. Юсуф вибрав миску, яка стояла коло порога, тьмяну і надщерблену.