— То для собаки, — знітився старший брат, — візьми нову.
Але Юсуф взяв цю. Вийняв дрібну монету і поклав на місце миски. Коли він йшов з мискою до воріт, то почув, як тріснуло серце брата. Так тріскає погано випалена глина. Він повернувся, обняв старшого брата й обидва заплакали. Вони були як дві тріски, які обертаються в каламутному вирі життя. Коли Юсуф відійшов, то знав, що брат стоїть коло воріт і дивиться йому вслід, і серце йому болить вже менше. Так, він був чужий чоловік, але це не означає, що можна завдавати болю чужим людям.
Лише раз йому зустрівся хтось такий самий непутящий, і неприкаяний музúка, який спершу згубив свою флейту, потім втратив бубон, а потім став ловцем змій. Ну, і ще мрець в густо посоленій пустелі на березі моря, в якому немає риби і де не можна втонути. Ці двоє стали його братами і вчителями. Вони промовляли до нього голосом Всевишнього. Вони повернули йому смак до життя. А тепер настав час стрітися з собі подібними — розгубленими душами, не менш коштовними, ніж ті, які вибудували собі оселю на міцному фундаменті.
Але не може коштовне датися легко і без боротьби, завжди з’явиться якась перешкода — загроза, спокуса, обман, і її треба здолати, належно оцінивши свої сили і рівень небезпеки.
Через кілька днів після того, як Джаміла вирушила на пошуки справедливості, на шляху до Єрусалиму з’явився багатий повіз, трохи незвичний для цих теплих країв, справжній дім на колесах, запряжений двома парами коней, з охороною і штандартом духовного владики високого рангу. Попереду їхав один вершник, з боків — по одному, і позаду два. Наче п’ять пальців, подумав старий, що сидів на порозі вбогої хатини. Із заскленого вікна визирнуло бліде повне обличчя духовної особи, яка, може, забажала випити свіжої води, побачивши глечик під стіною, або вчинити просто добру справу дорогою до святого місця.
Ні те, ні інше. З карети викотився огрядний чоловік і вирушив до старого Юсуфа з розкритими обіймами.
— Брате мій! — вигукнув він. — Благословен Аллах, що влаштував нам зустріч!
Звідкись у надвечір’ї з’явилась юрба місцевих і захопила шмат дороги і частину обійстя, де зупинився на кілька років приблудний дервіш. Кожен розумів, що час його служіння минає. Душа Юсуфа на мить покинула його заціпеніле тіло, піднялась догори, і він міг охопити поглядом химерну картину: пістряве півколо людей, що побожно дивились на двох стариганів — одного в лахмітті, а іншого в білій одежі й зеленій чалмі. Юсуф вдивлявся підсліпуватими очима в сивобородого муллу і не пізнавав його. Тоді він подивився на подорожнього очима душі й розпізнав у розплилому обличчі шляхетні риси Омара, з яким вони з’явились у текії в один день, і вже це зробило їх братами. А відтак очі його душі за Омаром угледіли двох братів по крові, в яких він узяв миску, призначену для собаки. Юсуфу несамовито захотілось повернутися додому, щоб умерти в отчому домі, а не так, як призначила йому доля — у святому місті Єрусалимі. Від того постать товариша юнацьких літ була прозорою, наче серпанок. Він навіть не здивувався, що Омар розгледів його через вікно карети, хоч це було найдивніше. І найтривожніше — великий масний знак.
Він підвівся, земля хиталася під ним, і потрапив у міцні обійми колишнього послушника. І згадав, що навіть не встиг попрощатися з Омаром, не розбудив його, бо не хотів, аби той розділив з ним вигнання, як справжній брат. Омара відірвала від свого серця матір-вдова, зачувши у собі смертельну хворобу. Через два місяці вона померла, і все її майно забрав монастир: хатинку, садок і латку поля на схилі гори. На тлі цієї зеленої веселої гори з купкою дерев на вершині постать Омара знову стала прозорою.