— Не дивуюся, що відразу не спізнав мене, брате Юсуфе. Раніше я був на найнижчому щаблі драбини, а зараз шейх текії.
— А ти був у нашому селі? — спитав Юсуф.
— О-о, — зітхнув Омар. — Пошесть викосила все село, десь років двадцять тому.
«Може, він бреше? — майнула думка. — Але яка йому з того вигода?»
— І що, нема села?
— Ми запросили туди інших людей, і вони вже облаштувалися. Засипали старі криниці і викопали на околиці нові, й пошесть більше не верталася. О, ти й не знаєш! Ми відкупили спорожнілі землі, і тепер нові люди платять нам за оренду. І збудували більшу мечеть. Та ти сам усе це можеш побачити!
— Як це?
— Бо я забираю тебе в нашу обитель, щоб ти більше нічого не потребував і тішив мене своєю присутністю, дорогий брате. Не зараз, ні. Як буду вертатися з Єрусалиму. Через десять днів.
«Чим же я заслужив таку ласку?» — мовчки здивувався Юсуф. І промовив:
— Чекай, я зараз!
Він зайшов до хати, а звідти на подвір’я. Там під деревом на лаві лежали два ґранатові плоди. Вони впали не на землю, а у діжечку з водою, тому й не розбились, тільки ледь тріснули.
— Візьми, освіжишся в дорозі. В нашому краї не ростуть ґранатові дерева.
— Найпрекрасніше з усіх дерев, шматочок раю, — розчулено мовив Омар і став прощатися:
— Пам’ятай! Через десять днів твоє життя зміниться, дорогий брате!
Коли карета від’їхала, обдавши курявою юрбу, старий дервіш увійшов усередину халупи і зачинив за собою на засув двері.
«Запишався», — подумали місцеві жителі, які були свідками розмови, а дехто ще й дістав штурхана від охоронців, яким треба було звільнити дорогу для карети. Таке траплялось так часто, що ніхто не ображався.
Ніч посіяла тишу і спокій, й старече безсоння могло втішатися ними сповна. Хоча Яв і He-Яв у випадку Юсуфа давно вже так притерлися, що різниці між ними він не робив. Помічав тільки знаки на останньому відтинку дороги свого життя. Він не чекав смерті: цю поважну пані доведеться запрошувати самому, бо вона про нього забула. Є люди незначні й непомітні, а однак живуть довго. То значні та багаті не можуть насититися життям і, коли б не прийшла по них смерть, завжди невдоволені. Але тепер, коли Юсуфа привселюдно вшанувала в досить ексцентричний спосіб значна духовна особа, він відчув, що став помітним для смерті. Йому здавалось, що він уклав з нею угоду: не помре, доки не виконає своєї місії, адже не мав сина, на якого міг би зложити несповнені обіцянки. Але ж не на вічність він її уклав! Тіло його втрачало життєву вологу, сприйняття світу тьмяніло. Спогади дитинства та юності сяяли, як начищена полою халату срібна монета. Втім, вони не так тішили, як докоряли старечій немочі і викликали сум. Людина не може повернутись назад, як і ріка. Старий мусив придумати щось, аби не повернутись у текію на своїй далекій батьківщині. Він був потрібен тим двом, що мають з ним зустрітися не то в дорозі до Єрусалиму, не то в самому місті. Тіло аж зводила судома, так йому хотілось бодай оком кинути на гори, вкриті лісами, на оновлене село, з якого зникли колишні мешканці, але хата, либонь, лишилась. Він скучив за тим солодким відчуттям зворушення, якого зазнаєш на могилах рідних, за піддатливою мокрою глиною, що виконує кожне твоє бажання, створюючи порожнечу будь-якої форми і величини. Порожнеча — це найбільша загадка Всесвіту, скриня, куди ми складаємо свої скарби для того, хто прийде після нас, і наостанок самі вкладаємо в неї своє тіло. Юсуф народився у краї, де не залишилося порожнечі, а тому полюбив пустелю, бо вона могла вмістити його душу, його серце, його думки. Самотність і причастя безмежністю. Такою була його остання думка перед тим, як він заснув.
А потім йому наснився сон, цілком гідний цього неймовірного дня. Ніби згори падає сонце, сяючий диск, загрожуючи спалити весь Єрусалим. Чому падає — невідомо, порушуючи всі закони фізики, адже Юсуф жив у часи, коли всі, хто хотів, дізнався, що Сонце величезне, земля кругла, і що все суще підкоряється певним законам. І що Земля приречена кружляти довкола Сонця, а Місяць приречений кружляти довкола Землі, а людина в силу закону гравітації приречена ходити, а не літати. Цей сон, проте, й не був навіяний дитячими уявленнями: дитина ніколи не боїться, що сонце наробить великого лиха, якщо впаде — воно ж таке маленьке. І от Юсуф ловить сонце, яке в міру наближення стає щораз меншим, і підкидає його догори, як пекар паляницю…
Старий прокидається від нестерпного болю. Він лежить навзнак на вбогій підстилці у чужій хаті, виліпленій почасти з глини і викладеній з грубого необробленого каменю. Навіть у темряві він знає, що руки його обпечені сонцем, яке він упіймав, щоб воно не впало на Єрусалим і не спалило його дощенту. Він підводиться і бреде у двір, занурює руки по самі лікті у глиняний горщик з водою. На лавці тьмяно виблискують темні плоди ґранатового дерева, які він начебто подарував Омару. Виходить, не подарував, виходить, і Омара не було. То нечистий спокушав його втриматись від подорожі до Єрусалиму. Болить серце, болять руки, хоч уже трохи менше. Цей біль зливається у єдину симфонію тріумфу — його постій закінчився, він вирушає до Єрусалиму.