Чи довго вони залишатимуться в цій печері? Чи зостануться там навіки купкою спорохнявілих кісток, бо не будуть Марія і Йона вмирати поодинці: вони все ще бояться смерті, їхні тіла не втратили снаги до життя, їхня мрія не здійснилась. Хоч Марія і побувала у Святій Землі — Єрусалимі, Вифлеємі, Назареті, і в Кані Галилейській, і на ріці Йордан заново хрестилась водою — одне питання її тривожить: чому після тих відвідин її життя, життя родини спіткало лихо? Може, не було б війни, якби я лишилась вдома, думає Марія. Вона б не дозволила бджолам вмерти, а чоловіку відкрито жити з наймичкою Ганькою, хоч останнє її боліло найменше, бо вже стара, а Петро не проміняє шлюбну жінку на служницю. І що, може, Івась не почав би грати у карти, якби вона не поїхала. Старший син Степан, дізнавшись, що брат програв коня у карти, хіба знизав плечима і сказав: «Хіба я сторож брату моєму?» Чи, може, то, прости, Господи, Каїн сказав, а Степан сказав інше: «Мені он треба домурувати хлів, а ви, мамо, гроші на вітер пустили!» Приліпився Степан до своєї жінки, що вона йому цар і бог, а як навідає батька-матір, то все йому не так: і борщ не такий, і хазяйство недоглянуте, і свині недогодовані. А тепер все, що зосталось від погорілого, що люди не розтягли, попродасть Степанко. І чомусь Марії від того серце не болить. Земля перейде в чиїсь добрі руки, будуть вони поратися як звикле. Хазяї в Калинівці знають, як коло землі ходити.
А може, якби Марія поїхала кудись-інде, сталося б те саме? Причім тут Єрусалим? Та щось, однак, муляє: не сягнули її молитви небесної канцелярії, впали і згубились там, у ледь притрушеній зеленим пустелі. Руки, складені до молитви, можна було б використати по-іншому: відвести руку сестри від вуликів і вирвати з синової руки карти. Двох її рук вистачило б. Ця думка жалить Марії серце. Вона розуміє, що грішить, і за це потрапить до пекла, але не може нічого з собою вдіяти. Їй стає душно, вона шукає поглядом Йону, але той знову віддалився від неї, поки вона залишалась наодинці зі своїми думками.
Йона стоїть над водою, ледь похитуючись, і щось наспівує. Може, колискову дітям, що вгніздились у його серці. Віра Йони така велика, що він зумів витягти Марію з палаючої хати, тримав над нею небо, коли воно почало падати, він один не змінився: як був тим хлопчиком, що вивів її з аркади, таким і зостався. І навіть якби він прийняв Христа, батько не віддав би її за жебрака із золотим серцем. Якби дух батька явився тут знову, вона б знала, що сказати: «Ви, тату, хотіли загладити провину переді мною пасікою, а чи просто хотіли оддати її в добрі руки? Скажіть правду!» Втім, сказала, не сказала — що від того зміниться? Просто Марія не знала, як захистити свою дорогу до Єрусалиму, своє повернення до нього. Скільки було крику і сварок першого разу! П’ять років вона складала гроші від пасіки і мовчала. Сини думали, що то їм на шлюбний дарунок. Правду знали лиш Йона і панотець, якого Марія випитувала про цю прощу. Врешті отець Миколай привіз із Проскурова книжечку, де було все розписано, як їхати і скільки треба грошей. Книжечку Марія нікому не показувала, тримала її в зимівнику для бджіл, за образом святих Зосими і Савватія. То Йона порадив їй мовчати, наскладати грошей і записатися на прощу. Він ще й знаходив їй покупців на мед, віск та рої, і мав з того процент з кожної оборудки, що бодай трохи підтримувало його родину. А потім після того нещастя, що сталося з дітьми, все припинилося.
Здавалося, Марія більше тужила за бджолами, ніж за новопреставленими чоловіком та сином. Смерть бджіл була злочином, а смерть Петра та Івася — карою за гріхи. Івась зв’язався з лихими людьми, заборгував картярам, а батько потурав йому, казав, що хлопець перебіситься, ще молодий, а на той рік він його оженить.
І коли Марію зморив сон від застояного повітря в печері, наснилося те, що вона думала. Заснула вона навсидячки, голова впала на коліна, разом з кров’ю до неї припливло видиво того, що могло бути, але не сталось. Ніби йде її Івась веселий, ще підпарубок, і веде за руку дівчатко, миле-миле, з білими кучериками і синіми оченятами.