— Куди ви йдете, дітки? — питає Марія.
— Подалі звідси, мамо, — відповідає Івась. — Треба поспішати, бо наздожене.
І показує назад, а там не чорна хмара суне, а велике військо. А дівчинка дає знак, аби Марія протерла очі, щоб краще бачити. І як тільки вона це робить, то злітає догори, і бачить, як те військо чорне виносить з їхньої церкви калинівської образи, книги, ризи і скидає на купу. Чи то орда татарська, чи московське військо, чи якесь інше, Марія не знає. Але досить того, що церковне добро, придбане на людську кривавицю, горить, і на нього ще ллють самогон, аби горіло краще. А калинівські люди забивають вікна храму дошками хрест-на-хрест і заганяють туди свою худібку. І то таке страшне, що Марія прокидається і гукає жалібно:
— Йоно, Йоно!
Але Йони тут немає. У нього свій сон і там перебуває його душа. Він лежить скорцюбившись на березі озера — купка сірого лахміття. Той Йона, який зумів створити зі звичайної сільської дівчинки одержиму Єрусалимом бунтівницю, більш одержиму, ніж він сам. Бо кожен з його вірою і так носить в собі частку Єршалаїму, і там, де він живе, там і є Ерец Ізраель. Без Гробу Господнього, без Голгофи, без Саду Гетсиманського. І турки теж мають свій Єрусалим і там їхня влада нині. Місто поділене, кожна віра сперечається за свій шмат, хоч усі кажуть, що Бог один. Про це їм ще перед прощею казали, зібравши в Проскурові, що так є, але тільки віра православна істинна, і лиш вона приведе до спасіння. І що в чужій землі не треба витріщатися на бусурманів, жидів, католиків чи ефіопів, бо можуть зарізати. Колись цар православний завоює Єрусалим для нас, а поки моліться Богу, терпіть і чекайте. Прочани кивали, декотрі схлипували. А як же інакше? Треба молитись, чекати і терпіти.
Але потім Марія побачила інший Єрусалим — не пошматований, місто Єдиного Бога.
Спи, Йоно, спи, бідако, хай тобі щось добре присниться. Тільки не вмирай. Нам уже небагато лишилось до Єрусалиму.
Йоні сниться ні добре, ні лихе. Він розбирає стіну, де каміння не скріплене мальтою, а просто складене. Там за стіною грає сонце, довгу траву колише вітер, і над нею літають птахи. Робота тяжка: все тіло нестерпно ламає, піт заливає очі, хочеться пити, відпочити, але руки не можуть відірватися від роботи. Виймає останній камінь, і в отвір вдирається колючий вітер зі снігом. І глухий голос, наче вибачаючись, каже:
— Завжди у когось зима.
І тоді Йона прокидається, щоб розповісти Марії все, що сталося з ним у Меджибожі. Бо доки не розповіси стару історію, не почнеться нова.
— Що тобі снилося, Йоно? — питає Марія. Тіло Йони легке, він викашлює кам’яний пил, і воно стає ще легше. Жар потрохи спадає, але мучить спрага. Йона повзе до води.
— Не треба! Не знати, може, то мертва вода. У нас ще є своя.
Марія подає йому баклагу з водою, що металева на смак, застояна, але безпечна. Йона сідає, робить ковток. Жінка обтулює його лахміттям, як мати недужу дитину.
— Снилось, як я вибираю каміння зі стіни. Але тебе не було зі мною.
— І в моєму сні тебе не було.
— Я ще не все тобі розказав, — каже Йона знесилено. Так ніби наяву розбирав стіну.
— Мо’, не треба? Іншим разом розповіси.
Йонин голос звучить хрипко і глухо:
— Та ні, треба. Може, та розповідь дасть мені силу. Може, вона стане тим ключем, що відкриє нам прохід до Єршалаїму. Діти, нагадайте мені, на чому я спинився!
— Як наш дід святкував шабат при дорозі з Мордком і той вилікував йому ногу.
— Ага, так я вже оце оповів, і хай воно лишається позаду. Мої сліди в Меджибожі свіжіші, ніж мого батька, хоч і не світяться. Зізнаюсь, перші дні я часто плакав від зворушення, бо крамар усім розповідав, чий я син, і, врешті, тінь мого батька так виросла, що стала живіша за мене, і я забув про своє горе. Який сором, як я міг забути про бідну мою Дебору[24], що як правдива бджола обрала собі запахущу грушу, а не безплідну вербу. Спасибі, дітки, ви мені нагадали, що я Йона, а не Ісаак, і мене має ще проковтнути Левіафан, аби розум мій прояснився і дух став смілим. Крамар прийняв мене у своєму домі, там я тільки ночував, а ввечері сходились сусіди і згадували про мого батька все, що могли згадати. Яким він був добрим, правдивим, як кожному допомагав, яке велике мав серце. У нас в Острополі тата мали за ніщо, волоцюгу, мати обкладала його лайкою, а заодно й мене, плід з нездорового дерева. Тільки справить йому сорочку, а він уже віддасть її комусь, вертається в каптані на голе тіло, ледащо. Хоч то було раз чи два. Перед матір’ю батько мій мізернів і не смів виказати свою любов до мене, бо вона тоді сердилася на нас обох, дорікаючи, що я вдався у батька, нездарний ні до науки, ні до ремесла.