— Та про це довго розказувати. Я аж розгубився: переді мною були дві різні людини, і я не знав, хто з них мій батько. В очах тих людей я мав би стати тим праведним Іцком, якого їм бракувало. Але я був Йоною…
— Ти і зараз Йона, — зауважила Марія. — Видно, Меджибіж таки святе місце, де не по одежі стрічають.
— Стрічають і по одежі, але це так не впадає у очі, бо дуже багато побожних євреїв приїжджають до Меджибожа облегшити душу на могилі Вчителя, очиститися водою з його криниці. Але їм і їсти щось треба, і взуття полагодити, і жити десь, то кожен з місцевих радий прислужитись і показати, що тут мешкають побожні й доброзичливі люди. А ще в Меджибожі військова залога чимала, і війна вже йшла третій місяць, то я помагав крамарю продавати кінську мазь, поки той чаклував, її варячи. Звісно, тримав рецепт у секреті, при цьому ділі був присутній лише його старший син. День у день я ходив на могилу Бешта, до його криниці, щоб він подав мені знак, що робити з діббуками. Мусив таїтися перед тими, хто міг їх у мені розгледіти, хоча не знаю, чи такі тепер бувають. Потрохи люди пізнали, що я навіть не тінь свого батька, не така вдача, не така усмішка, не така бесіда. Мене почав переслідувати страх, що до Меджибожа прибуде якийсь ясновида, перестріне мене на вулиці й кричатиме: Дивіться, той чоловік одержимий діббуками! Про те, як це зашкодить пам’яті мого батька, я теж думав. У праведників діббуки не водяться, лише в грішних. А в мене тих гріхів як маку, і ні одного великого. Або я про нього не знаю.
— Може, твій гріх у тому, що ти приятелював зі мною, православною?
— Але ти не була моєю жінкою. Ми завжди знали, що це не вільно. Може, якби я пішов до вченого рабина, він би мені розтлумачив, що є гріх. Але я не йшов до Меджибожа, аби мене судили і карали. Я хотів зрозуміти, чим Бешт так привабив мого батька, що став дорожчим за жінку і сина. Хотів насититися повітрям Меджибожа, але тепер до солодкого духу пахощів і свічок домішувався гіркий дух війни. Жінки отримували казенні листи зі звістками про смерть чоловіків та синів, і тоді повітря вибухало криком. Або вертались каліки без рук і без ніг і це дратувало тих, хто нічого не хотів про війну знати. Та й купці не мали доброго ґешефту, не могли їхати в Ґаліцію, через що почалися чвари між своїми. Це не могло мене не зачепити — ми живемо не в лісі, а серед людей. Я вже бачив, що мої чування при могилі Бешта, довгі прогулянки над Бугом, що вже підмерзав, після яких я відігрівався у корчмі, нічого в мені не зрушили. Я боявся повертатись до Острополя, бо знав, що помру в дорозі, або щось зі мною станеться. З кожним днем мій страх посилювався. Я почав питати людей, чи є хтось у Меджибожі достоту мудрий і праведний, і мені називали багатих рабинів, які мали владу, що зовсім не робило з них стовпів мудрості й праведності…
— Ти покинув мене, Йоно, в тяжку для мене хвилю. Я була розгублена, перестрашена, бо все почало кришитися і ламатися.
— Ні, то мені здавалося, що ти, Маріє, відкупилася від мене грудкою землі з Єршалаїму. Але тепер я знаю, що ми обоє віддалилися в своєму горі. Бо нас ніколи ні горе, ні радість не зближували, відколи ми перестали бути дітьми. Ні ти мені нічого не розказувала, ні я тобі, бо не було як — світ повний цікавих очей. Аж до тепер. Я не думав, що колись може стати інакше, а, бач, стало. Я лежав непритомний в печері, коли відчув, що ти зараз загинеш. Я пробив головою стіну і знайшов тебе. Се значить, що ти завжди була поруч. Чому ти так важлива для мене, Маріє? Як сестра, навіть більше ніж сестра. У нас кажуть, що людей поєднує життя, бо ми живемо не один раз. І через те я ніколи особливо не боявся смерті. Не того разу. Чи це дух Учителя вселив мені таку думку, чи я сам до неї дійшов, але вистарчить того, що тоді, на початку зими, в Меджибожі я зрозумів, що мушу жити для того, аби зробити щось важливе, а не по-дурному замерзнути десь у полі, заснувши від холоду і втоми. Мій батько не скоїв самогубства, просто знесилився, і зима його вбила. Так думали всі, зрештою, що то був нещасний випадок. Але тепер я знав: то було вбивство. Зима вбила мого тата, розумієш? То щось іншого. З Деборою було все інакше. Вона повісилась, бо не могла жити без дітей. Для неї то був найбільший скарб, про який вона не сміла думати, доки нас не зісватали під час холери. А люди судили її, обмовляли. Де їм було збагнути її тонку душу, золоте материнське серце? Вона літали зі своїми дітьми в небі, а я дивився на них знизу…
Йона шморгнув, витер рукавом носа і продовжив уже спокійніше:
— Так, я кажу ж, що не боявся смерті. Я боявся думок, що мучитимуть мене в дорозі, краятимуть моє серце, коли я йтиму туди, звідки прийшов: з пустки і самотності. Я б не витримав цього чорного неба і білого снігу, де всі демони світу стали б супроти мене. В цьому страхові було щось дитяче. Можливо, якби я зважився увійти в зимову ніч, то подолав би свій страх. Але тоді став би тінню тіні свого батька. І не перемололи б мене жорна війни, і не було б цієї печери…