— Що кому судилося, того не мине, — мовила Марія. — Ти мене врятував із вогню, але й без мене ти заснув би вічним сном, небоже, в цій печері.
— І то правда. Ні ти без мене, ні я без тебе. Але скажи мені, ти колись боялася так, що не могла перебороти свій страх? Опріч тієї аркади в Острополі?
— Та я полохлива, як заєць! — всміхнулася Марія. — І вовків боюся, і того місця коло Острополя, де розбійники на купців нападали, і гаддя всякого…
— Але є щось таке, що привиджується тобі перед сном, коли людина напівпритомна і може стати здобиччю злих духів?
Марія нічого не відповіла, відвернулася. Їй не сподобалась ця розмова про страх у такому місці, де не знаєш, чи ти жива, чи вже ні. Скорше би вже вибратись звідси, чого вони чекають…
Ну ото, дасть Бог, прийдуть вони в Єрусалим, увійдуть через браму. Марія піде вклонитися Гробу Господньому — вгору, слизькими сходинками. А далі що? Сама по собі, бо ніхто з прочан її до гурту не прийме: вони там як овечки всі полічені-пораховані. Вона все життя прожила в гурті, в хаті, повній людей, важко буде тепер самій. Найметься до когось, знайде роботу. А як не знайде? Там багато наших жінок, що побрались з арабами, навіть хрест не зняли. Вона тепер вдова. Тьху на тебе! Таке подумати навіть страшно. Насправді Марія не хотіла вертатись у той самий Єрусалим, який уже бачила. Їй потрібен був той другий, про існування якого вона хіба здогадувалась, про який розповідав Йона в дитинстві.
— Скільки нам тут ще сидіти? — спитала її душа. І Марія раптом відповіла, тобто не вона, а дух, який увійшов у неї ще тоді, як вона дитиною дивилась з остропільського мосту на базар, пройшовши крізь темний тунель:
— Доки не вибудуєте міст зі слів, доти будете сидіти в темній печері. Не з простих слів, а слів, що мають силу.
Марія здивувалася: хіба зі слів можна збудувати міст? І чи Йона про це знає, і вже почав будувати? Може, він просто хоче виговоритись. Ні, таки знає! Недарма ж у Святому Письмі сказано, що спочатку було слово. Як Господь сотворив світ словом, то зі слів можна будувати.
Але вся ця бесіда душі з духом відбувається всередині Марії. Вона чекає, що Йона сам скаже. Жінка завжди стоїть за плечима чоловіка, свого чи чужого. Вона нашіптує йому, щоб він сказав уголос. І щоб заохотити Йону, Марія просить:
— Розкажи, кого з мудрих людей ти стрів у Меджибожі? Хто з них був наймудріший?
— То хіба Г-дь знає, хто мудрий чи ні. Головний рабин — той був як сонце, недосяжний. Зблизька підійдеш — спалить, здалеку подивишся — холодно. Звісно, він мудрий, бо хто б його вибрав, якби був не мудрий. Але такому бідакові, як я, треба низько вклонитися, інакше не підступишся. Та й нема з чим: ні словами, ні грішми. Та й до інших я був не вхожий, мусив би хтось за мене поручитися. А я не хотів ні дошкуляти мудрим людям, ні просити рекомендації. Все в мені горіло і пекло, як ті бідні діти мене терпіли, не знаю. Один раз, правда, ребе Зельман, читаючи проповідь, згадав мого батька. Отут, знаю, є межи вами син Іцхака з Острополя, Йона. Якщо він чогось потребує — дайте йому. Якщо ви чогось потребуєте — хай він дасть вам. Мудро сказав? Мудро. І знаєш, Маріє, що потім трапилось? Виявилося, що батько мій заборгував декому, почали до мене різні люди підходити.
— І ти їм повірив?
— Як же не повірити?
Марія лиш зітхнула й промовила:
— «І прости нам провини наші».
— Так, Г-дь, певно, простив, вже он скільки літ минуло. Але тобі кажуть: твій отець винен мені гривеник, а в мене взяв свічку шабатову в борг і вино, а мені заборгував полтинник, і ці борги, певно, тиснуть йому на груди. Як не віддати! Але річ у тім, що я не мав грошей тоді зовсім, бо мусив щось їсти і за постій відробляв. Взимку з роботою сутужно. Таке було й з моїм батьком. Мусив принести нам з матір’ю бодай щось. Ох, і зажурився я! Тільки дивно, що до цього ніхто не споминав, поки ребе не заговорив. Але ребе не мав на увазі борги.
— Що ж ти зробив, бідний Йоно?
— Пообіцяв, що віддам. Сказав, що нічого не знав про борги, але, звісно, зніму тягар з грудей батька. А тоді тихенько пішов із синагоги. Сніг і темрява сховали мою фігуру, і в провулку, що під горою, я не стримав сліз…
— То ж не твоя вина, чого ж ти плакав?