— Добре питаєш, Маріє! Чого я плакав? Сам не знаю, чого. Чи з жалю за батьком, чиє життя так рано урвалося, чи з жалю до себе, сироти, але так гірко я плакав уперше в житті. Разом зі мною заплакали мої діти-діббуки. А потім розгнівалися на людей, що досі пам’ятають про копійчані борги мого батька, і бояться, що я у них щось попрошу. Стало їм незатишно в мені, як у домі, де протікає дах, а у вікна дме вітер. А мені соромно перед ними за людей, що так вузько витлумачили слова ребе. Страшно подумати, що б вони зробили з дітьми-діббуками, якби дізналися, що я ношу їх у собі. Я знаю, що у християн такого немає — ваші діббуки біснуваті, ніхто з ними не церемониться, відразу йдуть до священника. Але мої діти… Часом вони мені співали колискової, як я не міг заснути. І пустували вони як діти, а не як злі духи. А тепер плакали разом зі мною в темному провулку, на який насувалась завія.
— Врешті я витер сльози і побачив перед собою вогник. Живий, він кликав мене: «Ходи, Йоно, сюди!» То була невелика єврейська корчма, що вже доживала свого віку, бо в Меджибожі з’явилось повно трактирів. Ти питала, Маріє, за мудрих людей. От я скажу тобі: мудрий той, хто лише одним словом зможе змінити долю. На ліпше, на гірше — не важливо, бо в цьому житті ніхто не може цього знати. Тоді я ще не був певен, що світ перевертається, бо мене ще не вхопила своїми пазурами війна. Я був байдужий до неї, а вона до мене. Мій біль був важливіший за оборону якогось там отєчества, я жив у Острополі, а не в отєчестві.
Такої вбогої корчми і тісної я вже давно не бачив, хіба що по селах. Здавалось, що її придавило снігом і покалічило, аж ребра стирчали. Але там виявилось багато людей, які, певно, як і я, не наважилися йти до трактирів, де вечорами гуляли офіцери. Тут було тихо, на мене навіть уваги не звернули, я присів на лаву коло дверей. За шинквасом не було нікого, ледь блимала олійна лампа, а корчму і обличчя людей освітлював вогонь, на якому варилась якась страва. Я не мав грошей, бо віддав два гривеники кредитору свого батька, облегшивши, так би мовити, тягар на його грудях. Але мене помітив огрядний чоловік середнього віку в міщанській одежі. Погляд його був пронизливим, а не осклілим. Може, він не був п’яний, або належав до тих людей, чий зір горілка заточує як бритва. Він махнув рукою, аби я сідав до гурту, і підсунув до мене кухоль з пивом, а сам продовжив розмову з двома сільськими парубками, як то добре у війську батюшки-царя, і поки вони вчитимуться військового ремесла, війна, може, вже й закінчитися, а жалування платитимуть справно. Я так зрозумів, що він вербує хлопців: напоїть їх так, що стане море їм по коліна, підпишуть бомагу, а на ранок опиняться в казармі.
— Ось ти, чоловіче, добрий, — звернувся до мене вербувальник, — яке ремесло знаєш?
— Та трохи шевцювати вмію, — відказав я, не наважуючись ковтнути пива, хоч у горлі пересохло.
— Вельми потрібне ремесло! Як відірветься підметка, чи далеко зайде солдат? Ноги відморозить, скалічить — і вже на одного менше в строю. Біда! Отак ти би їхав в обозі та латав чоботи, і всяк би тебе просив зробити якнайшвидше та якнайлучче. І нікого би не інтересувало, що ти жид, бо на війні нема ні жидів, ні хохлів, ні кацапів — там усі солдати.
Ага, так я й повірив! В Острополі велика ґміна, і у війську служили наші хлопці, всяке там бувало.
— Як тебе звати, чоловіче?
— Йона.
— А мене Тимофієм кличуть. Випий зі мною, Йоно!
Видно, йому було нудно з мовчазними сільськими парубками, яким він горілку все підливав. Вони хіба кивали сонно. Пиво було як пиво, я б ліпше чаю гарячого випив чи юшки з риби поїв — вона так смачно пахла, що мені аж млосно стало. Тепер я помітив, що вербувальник, я і двоє парубків складали один гурт, а був ще й інший — люди мандрівного вигляду. Не торговці, але й не волоцюги. У них був інший товар — збурювати повітря. З уривків розмови я здогадався, що йдеться про завтрашнє весілля, на якому вони будуть грати, в сусідньому селі. Але чи християнське, чи наше, не знаю. Клезмери! Ох, і любив я клезмерів. Звісно, то не були ті, хто грав на нашому з Деборою весіллі, у нас були свої, остропільські, приписані до нашої ґміни. Видно було, що змучені з дороги, один уже спав на лаві, тримаючи коло себе бубон. Той, що скрипаль, цибатий з довгим худим лицем, дивився на мене чи, може, на мій кухоль пива. Ще один, того віку, що я, з жовтим лицем, шпортався у клунку. А коло нього сидів молоденький хлопець, може, літ п’ятнадцять, і зачаровано дивився на баян, прикритий картатою вовняною хустиною, і час від часу поправляв цю хустину, погладжуючи баян. Мав він блаженний і цілком задоволений вигляд. Я б залюбки підсів до них, але не мав за що їх пригостити. Ніщо не змусило би мене зараз вертатись через ціле місто до комірки, де не було грубки. Досі було нічого, але здіймалась хуртовина, і я міг зблудити. Тому сидів, де сидів, почуваючи себе не дуже затишно з чоловіком, чиє ремесло — заманювати людей у сіті. Корчмар, що вийшов звідкись і став за шинквасом, поманив мене, як давнього знайомого. Я відставив кухоль і підійшов до нього.