— Стережися того звіра, бо завтра будеш ночувати в казармі!
Я кивнув.
— Там у сінях є дрова, принеси. А тоді поможеш мені розлити юшку для музик, вони здалеку прийшли. Твій батько не раз у мене ночував, і я чи не останній, хто бачив його живим.
— Як це було? — стрепенувся я.
— Зроби, що кажу, бо мені треба вцідити горілки. Потім розповім.
— Корчмар був старий, і видно було, що поратися йому тяжко. Не бачив я ні його жінки, ні наймитів. І в очах його була глибока туга — жили вони окремо, своїм життям. Певно, коли він жартує, очі в нього так само лишаються сумні.
— Я набрав оберемок дров, напустивши трохи вітру в хату, допоміг зняти казан і підкинув дров, аби гріло. Ніч буде довгою. Я озирнувся на клезмерів. Той клятий скрипаль дивився на мене знову, наче розгледів у мені діббуків. Добре, що не рабин, а то б я чкурнув звідси, наче злодій. Вербувальник тим часом втратив до мене інтерес, бо бачив, що я свій для корчмаря, і той стане між нами, коли що. Парубки виявилися заслабі до горілки, бо були ще дуже молоді. Попадали головами на стіл і заснули, не встигли підписати бомаги. Вербівник брудно вилаявся, на якусь мить зупинив на мені погляд. Я саме стояв з ополоником у руці й повернувся, щоб набрати юшки. Він протупотів за моєю спиною, я затамував подих і згорбився як старий дід, і він протупотів далі.
Коли за ним зачинилися двері, я відчув, як з корчми пішло щось лихе. Багато лихого. З вербувальником здавалося, що в корчмі чимало люду, а коли він пішов, виявилося, не так уже й багато: четверо музикантів, двоє парубків, я і корчмар, що саме повернувся з пляшкою горілки.
— Він пішов, — сказав я. — Он там гроші лишив.
— Він має гроші, але то брудні гроші. Прикро мені, що з моєї корчми починається дорога на війну.
Він прикусив язика, і тоді я спитав:
— То, кажете, що знали мого батька?
— Тепер діти не схожі на батьків, — навіщось буркнув корчмар, може, згадав своїх дітей. — Наймит мені заслаб, вигрівається на печі в пекарні, а жінка моя давно вмерла. Тепер мої гості — моя родина. Бери ложки, неси на стіл, будемо вечеряти, а я тим часом хліба вкраю. Та й вип’ємо собі по келішку.
Парубків не будили, були вони дуже п’яні.
— Завтра зранку вижену тих дурнів, щоб матерям горя не принесли, — пообіцяв корчмар.
Я подумав, чим же ця війна така страшна, що корчмар обстає навіть за ґоями, бо сам я не відчував до них нічого. Мені зараз соромно таке казати, Маріє, але я справді не відчував нічого. Мої діти не виросли, вмерли. Вони не встигли дізнатися про світ ні з доброго, ні з поганого боку. Вони часто плакали, часто хворіли, всього боялись. І я навіть не можу уявити, що вони відчули, стрінувшись зі смертю, яка забрала їх від тата і мами.
Марія взяла його руку в свою:
— Але вони і сміються тепер?
— Деколи. Тому я хочу забрати їх з собою в Єршалаїм, хоч про нього різне балакають. Ніби місто як місто, як ото Проскурів.
— Не вір їм, — відказала Марія. — Коли ми туди попадемо, як буде на те Божа воля, ти побачиш, що то найліпше місце на землі. Ми для того й сидимо тут в темряві, щоб наші очі очистились і прозріли. Ще трохи лишилось потерпіти, Йоно. Розказуй далі, що було в тій корчмі.
— А чи тобі це цікаво?
— А як ти думаєш? Чого питаєш?
— Ну, добре. Корчмар пішов зачинити ворота на ніч, а я молився, аби ніхто не прийшов, щоб ми були ото як родина.
— Чув я, що ти в Мордка живеш? Чом не прийшов до мене? Твій батько, хай буде мир його душі, відразу прийшов до мене, і я вже пояснив йому, що до чого. Корчма — то цілий світ, щоб ти знав.
— Мордка я на дорозі перестрів, як йшов до Меджибожа. Він колись вилікував мого батька.
Корчмар буркнув щось, а тоді спитав прямо:
— Що тобі треба від нас, Йоно?
Я здивувався:
— Мені? То усім щось від мене треба! Скільки батько вам заборгував, признавайтеся? Бо я прийшов до Меджибожа віддати борги, хоч спершу хотів дізнатися, чим так Меджибіж привабив мого батька.
— Не пам’ятаю, чи щось винен мені твій батько. Старий став. Але горілки він не пив, пива теж, то думаю, нічого. Мені от дивно, що ти тут вже два тижні, а хіба нині знайшов старого Гірша.
«Значить, так треба було», — подумав я, але промовчав і став ладнати на стіл. Скрипаль тим часом розбудив товаришів і того хлопчину. Він не був сином баяніста, як я думав. Пристав до музикантів. Так хотів навчитися на баяні, що втік з дому. Звали його Єгуда. Я подумав, що якби мені слон на вухо не наступив, то вчинив би так само.