— Сподіваюсь, ви не змусите нас грати проти ночі? — поцікавився скрипаль.
— Бракувало, аби ще сюди набігло люду. Я не проти виторгу, але змучився за день.
— Та он маєте помічника! — вказав скрипаль на Йону.
— Ця вечеря на честь Йони. І за горілку платити не будете. Вип’єте разом з нами.
— Та у вас тут просто рай, дядьку, — позіхнув баяніст. — Буде нам грати вітер до вечері! А ти ще тут? — глипнув він на Єгуду.
Хлопець опустив голову.
— Він жартує, — сказав скрипаль.
— Як хтось дізнається, що ми прихистили втікача, опинимось в цюпі.
— Ніхто не дізнається, дядьку Мотле! Я ж вам казав, що я сирота, а майстер радий мене здихатись. Він і так насилу мене взяв.
— Бомаги не маєш, дурню! Посадять тебе за ґрати до злодіїв, ті тебе навчать свого ремесла.
— Мені б помічник у корчмі знадобився, — зауважив корчмар.
— Ото було б щастя! — вигукнув баяніст. — В корчмі будеш і ситий, і в теплі. Мендель — чоловік добрий.
Чесно кажучи, я б і сам не відмовився, якби мені хтось таке запропонував. Всі вичікувально дивились на хлопця. Було йому літ п’ятнадцять, худий як скіпка.
— Ну, що скажеш, Єгудо?
Хлопець люто блимнув спідлоба:
— Я хочу грати на баяні.
— Їж, синку, бо вистигне, — мовив лагідно корчмар.
— Перевіряєте, га? — визвірився хлопець.
— Нам другий баяніст ні до чого, — пояснив той, що з бубном. Тепер він уже не обіймав його, а відклав набік. — А за науку треба платити. В тебе грошей нема? Нема. Людина хоче тобі добра, а ти он який!
— Навчусь, куплю баян, гроші віддам!
— Хіба що так, — згодився баяніст і зареготав.
— Чого смієтеся, дядьку? Вас теж хтось учив.
— Мене батько навчив, бо годиться ремесло передати. Може, в мене є син, ти ж не знаєш!
— Годі вам, їжте, — озвався скрипаль, що був серед музикантів за старшого. — Щось зимно стало.
— Атож, треба зігрітись! — підхопив той, що з бубном.
— Пийте, хлопці, пийте. Дрова дорогі, а корчма стара, задуває. На мій вік вистачить. То добре, як помремо разом, а як ні… А як ні, то зле…
І корчмар перехилив келішок.
Мила була кумпанія, та я й не перебирав харчами. Не пригадую, коли я так сидів на рівних. Жаль було корчмаря: по смерті жінки не хіба корчма підупала, а й він. Я це пізнав на собі. Хата моя трухлявіла на очах, я пригадував її зі страхом і болем, й зрозумів, що не хочу туди вертатися нізащо. Я б зостався тут, якби корчмар запропонував. Пізно мені вже звикати до бродячого життя. Я все життя був на ланцюзі, як пес. Ходив по колу і мріяв про Єршалаїм, як кожен єврей. Тепер у мені під впливом обставин народжувалося щось темне і страшне, сильніше за діббуків, які видавались тепер реп’яшками: кололи, але не ранили. Ми мовчки повечеряли, година була пізня. Надворі лютувала буря, замітала мої сліди в Меджибожі. Корчмар зненацька змізернів, ще більше постарів, і сказав втомлено:
— Пішов я спати, хлопці. Та й ви відпочивайте. Там рядна в кутку, вкрийтеся.
Я був трохи розчарований, бо не почув від корчмаря нічого про мого батька. Але ще буде ранок. І треба пережити цю зимову ніч, схожу на ту, що вбила мого батька. Я сим разом врятувався, але скільки ще буде таких ночей. Час від часу я ловив на собі погляд скрипаля, пронизливий і темний, наче він один знав, що діється в моїй душі. Чого б це? — тривожився я. Чому він викликає в мене такий страх? Чия душа вселилася в нього? Він був не старший за мене, але у відблисках вмираючого вогню видавався мені неземною істотою, яка живе тисячі років. І то за ним мало бути останнє слово. Він заплющив очі й заспівав. Його скрипка лежала поруч, він жодного разу її не торкнувся, тоді як баян і бубон тримали тепло своїх власників. Я уявив собі скрипку у футлярі — холодною як лід. Так певно почуваються діти-діббуки в мені. Торкнись її — і вона розпанахає черево темряви і заллє світ криком і болем.
Скрипаль заспівав «Бейзе вінтн» — пісню про зимову бурю, яка трощить і ламає дерева й будинки, викидає птахів із гнізд. Лампа погасла, брязнули шибки на вікнах, затріщали крокви. Про що він співав, те й збувалося. Здавалося, надворі на дах падають гілки і мертві птахи, і що зараз зірве двері з завіс і нас винесе у світ. Я не знав, що можна скласти пісню про бурю, я потім не раз чув її у війську, але ті, хто співав її, не керували бурею. То був лише блідий відбиток пісні, яка зганяла світ з насидженого місця, але не була піснею смерті. Вона виривала світ, поглинутий Левіафаном, з його черева. І коли пісня скінчилась, скінчилась і буря, сховавши закривавлені пазурі в м’які подушечки снігу.