Я наважився повірити, що пісня призначалась мені. Може, то був дух самого Бешта, про якого розповідали всілякі історії, більшість з яких закінчувалися смертю. Согрішив — помри. О, якби так було, на світі не залишилося б людей!
— Бог мусить бути милосердним, бо всі ми грішні. Я не зустрічала праведників, та й не знаю, як би й упізнала. На лобі ж у них не написано. Кажуть, що від них світло йде, але воно не для всіх видиме. І що ж було далі? Заговорив до тебе скрипаль?
— Ні. Загорнувся у рядно, притулив до себе скрипку. Інші теж заснули. Я одійшов подалі. Цікаво, чи чули ті п’яні хлопці бурю і пісню про неї? Я не міг заснути. Аж коли посвітлішало за вікном, я зрозумів, у які двері мені виходити і в які входити…
Я пішов на війну. Взяли мене, хоч був уже немолодий, але не шевцем, а підбирати мертвих і живих. Не можу сказати, скільки солдатів при мені вмерло, і скільки разів брав я до рук рушницю. Смерть осквернила мене так, що тільки Свята Земля може зцілити.
— То ходімо, Йоно! — сказала Марія. — Ходімо в Єрусалим!
— Треба кози, — посміхнувся Йона.
— Причім тут коза?
— А ти не чула оповідки про козу?
— Чула, про козу-дерезу.
— Ну, то слухай. Був собі хлопець і пас він козу. Якось побачив, як коза шмигнула до печери. Він за нею. А в тій печері був підземний хід до Єршалаїму. Так вони обоє потрапили до Святого Міста — хлопець і коза. Добре їм там було, аж нарешті пастух згадав, що його батько досі бідує і не знає, де його син. Взяв він папір і написав листа: «Дорогий тату! Я живий і здоровий, знаходжуся в Єршалаїмі. Йди за нашою козою, і вона приведе тебе до мене». І сховав того листа козі в нашийник. Вернулась коза додому, а батько взяв і зарізав її, і тільки тоді зрозумів, що наробив, як знайшов листа…
— Отакої! — сплеснула руками Марія. — А якби в тебе була коза, то по кого б ти послав її? В тебе ж удома нікого не лишилось. Не до того ж, хто своєю піснею послав тебе на війну? Не варт він того!
— А хто казав, що легко потрапити в Єршалаїм? Ми обоє віддали все, що мали, хай супроти волі, але віддали. І вже в мундирі я пішов віддавати своє перше солдатське жалування меджибізьким євреям: кому гривеник, кому полтинник. Покінчив з боргами мого батька одним махом, а заодно з Острополем і Меджибожем. Як в ополонку скочив, звідки ніхто не врятує, бо лід крихкий, ламається. Ніхто тебе не витягне, бо сам потоне.
Юсуф провів тяжку ніч в хатині, яка наче хотіла вигнати його, а сама перетворитись на пустку. Скільки вже днів минуло, відколи Джаміла пішла з донькою? Вічність. Поява товариша з текії видавалась йому все більш неправдоподібною. Міг задрімати на порозі й таке приверзлося, переконував себе старий. Але на ранок усі сумніви розвіялися. Прийшов мулла зі старійшинами, принесли дари: сувій білої вовняної матерії, килимок для намазу, халат. То був додаток до прохань про молитву і побудову мечеті. А ще мосяжний глечик і дві такі сама чаші. Бо ж усі чули, що баба[25] Омар забере з собою дорогого Юсуфа, коли буде вертатись з Єрусалиму: негоже відпускати його як останнього злидаря. А жінки прийдуть завтра, наведуть лад в хатині і приготують все на прощальний обід… Вони гуділи, як джмелі, довкола старого дервіша, а той сидів згорблений, схожий на купу старого дрантя. Все це було не для нього, а для карети, запряженої чотирма кіньми, для зеленого тюрбана баба Омара, його повних щік, круглого живота і перснів на пальцях. А не для погаслих очей в глибоких очницях, шиї, як в обскубаного півня, й рідкого сивого волосся. Наляканий Юсуф тим часом вирішив, що настав час іти назустріч долі. Бо доля ніколи сама не приходить, тільки несправжня, фальшива. Джмелі гули, але жоден з них не вкусив Юсуфа, бо він не ворушився. Навіть тоді, коли на плечі йому накинули новий халат. Він просто їх заплющив, а коли розплющив, то вже нікого не було. Таки залишили старого в спокої.
Він знав стежку, якою ходили сміливі люди чи розбійники. Вела вона через гори до самого Єрусалиму. Джаміла про неї розповідала. Вона думала, що чоловік так поспішав до неї та маленької донечки, що зважився піти цією стежкою. Чоловіки з села ходили його шукати, але не знайшли ні тіла, ні крові. Скидалося на те, що його викрали і продали у рабство. За що вбивати безоружного і бідного? А вийшло, бач, ні те, ні інше. Потрапив Мустафа у полон, але не той, що гадали. Як би тішилася Джаміла тепер честю, що випала на долю її названого батька! Але втекти він би не зміг так легко.