Юсуф склав усе подароване добро на купу, зверху накрив халатом. Довго тримав у руках сувій білого краму, з якої шиють одяг для танцюючих дервішів. Він міг би його взяти з собою в Єрусалим, щоб станцювати там останній танець — виклик старості й нужденному життю, стати білим птахом на радість Всевишньому. Але це належало не йому, а Омару, і вертатись в текію, засипану піском забуття, він не стане.
Старий ліг і пригорнув до себе згорток білої тканини, наче немовля. Він так давно не торкався нічого нового і чистого. Ця тканина могла бути одежею і для живого, і для мертвого. Якби він міг, то загорнув би у неї тіло раба, знайдене на березі Мертвого моря. Вона нагадувала йому як білі смуги солі, так і сніговий покров на його батьківщині, де в кожному дворі за кам’яною огорожею росте фігове дерево і дрібний кислий виноград для ракії, де земля вогненного кольору, тверда і суха. Дуже далеко ця країна, плисти до неї треба морем, а повітря належить хмарам і птахам. У них інша дорога. Якби не та ніч в хані в місті Бераті, то він би не знайшов дороги в Єрусалим, до Наріжного каменю. Мабуть, той камінь білий, як ця тканина, і мусить сяяти. Він міг бути колись звичайним каменем, доки не осягнув свого призначення, доки віра не відбілила його, як сонце відбілює зіткану матерію. Він не кріпиться до нічого, той камінь. Він висить у порожнечі, і до нього кріпиться Мечеть Купола, а до мечеті Єрусалим, до Єрусалиму цілий світ. Таким могутнім його зробив Аллах.
Тоді у Берат Юсуф потрапив з валкою купців. Він мусив тікати, поки його не стратили за святотатство. Найліпше для нього було б раз і назавжди порвати з течією, дервішами, стати слугою, писарем чи навіть гончарем, наплодити дітлахів і швидко зістаритись, щоб ніхто його не впізнав. Може, б так і сталося б, але купець, що взяв його з собою, упізнав у ньому дервіша, й ставився до нього як до духовної особи, хоч сам був християнином. То була довга виснажлива подорож для молодого розніженого чоловіка. Коли Юсуф побачив Берат з фортецею на горі, йому здалось, що він зробив коло, його навіть охопила паніка. Але придивившись, він побачив, що просто під горою тече ріка, і замок виглядає веселішим, отже, це інше місце. Купець під’їхав до нього на коні й сказав:
— Ми зупинимось у заїзді, а ти йди у хан[26]. Ти ж духовна особа, тобі не пасує бути там, де п’ють і хрестять їжу. Ти, певно, грамотний? Знаєш арабську?
— Так.
Юсуф волів лишатись серед челяді купця і не затримуватись у місті, але купець мав скинути в Бераті частину товару й заплатити чинш місцевому паші. Молодий дервіш відчув себе мишею, яка ховається від досвідченого кота. Хан — то було небезпечно, хтось міг його впізнати, принаймні, йому треба розповісти, хто він і звідки. Юсуф не знав, чи шукають його, чи ні. З іншого боку, він скучив за товариством, розміреним трибом життя і годинами мовчання. Для нього, можливо, то був останній шанс вхопити ковток повітря перед тим, як потонути.
Купець уважно подивився на нього і сказав:
— Я так і знав, що в тебе є клопіт. Не дивно, бо ти ще дуже молодий, спокуси до таких і липнуть. Але однак тобі не можна до заїзду. Там будуть розпусні жінки і вино, і якщо хтось дізнається, що ти дервіш, то скарають і мене, і хазяїна заїзду, мого приятеля. Я спершу думав взяти тебе як писаря до паші, але й мені клопоту не треба.
Юсуф опустив голову.
— На вулиці тебе спіймають. Тут повно турецьких солдатів. Я не з тих, хто торгує людьми. Я торгую тканинами і килимами. Я дам тобі подарунок для шейха текії, а ти вже сам придумай, як сказати йому правду, чи щось схоже на правду. В мене сестра вийшла за турка і прийняла іслам. Він — хороший чоловік, мій приятель.
Він розвернув коня і через плече кинув:
— На твоєму місці я б сказав, що хочу подивитися світ, перш ніж… Хіба не так? У нас, християн, так.
— Ні, не так. Я не готовий стати дервішем, принаймні, такими, як вони, після того, як…
— Це — бекташі[27]. У них не дуже суворі правила. Ти знаєш, хто такі бекташі?
— Чув.
— Іди до мого воза, напишеш листа шейху і отримаєш сувій тканини. То дрібниця для мене. Я завжди так роблю, коли приїжджаю у Берат, щоб пошанувати чоловіка моєї сестри.
Юсуф все ще вагався. Він жив у текії, яка захищала від пронизливих зимових вітрів, але не захищала від влади. Нині ти сидиш на шовкових подушках, а завтра — прикутий ланцюгом до стіни в кам’яному мішку, і гниєш, всіма забутий. Чи ти духовного сану, чи світського — не має значення. Але що він міг зробити? Пішов з сувоєм під пахвою туди, де вказав йому купець. Виявилось, що у великому місті ще небезпечніше, ніж на гірських дорогах. І першим питанням, яке йому задав воротар, було:
27
Бекташі — суфійський орден з елементами християнства. Заснований у XIII ст. Поширений у Албанії, Боснії та Туреччині.