— І що я маю для цього зробити? — спитав Юсуф.
— Звідки мені знати, чого хоче твоє серце? — відказав внутрішній голос. — Мусиш спершу знайти собі вчителя, і то не одного. Якщо він надто довго примушує тебе закидати в колодязь діряве відро, то кидай його і йди далі, бо життя людини надто коротке.
— Хто ти?
— Ібліс[32] або Джабраїл[33], вгадуй сам!
І на тому Юсуф прокинувся. Серце в ньому калатало, ноги боліли — як же він буде танцювати? Юнак налив собі ледь теплого чаю з гірських трав, іноді до нього додавалась м’ята. Іншого чаю, який п’ють на рівнинах, Юсуф не знав. Сіро-зелена колюча трава росла всюди: як поміж камінням, так і в червоній землі. Тут все ще моя батьківщина, думав він, але в Єрусалимі, Коньї, Константинополі, Софії, Афінах всюди правлять османи. Вони завоювали пів світу, як колись римляни, де ж їх стільки береться, щоб тримати народи в покорі? Якщо ти Божа людина, то пройдеш міст через вогненне озеро[34] і дізнаєшся, ким ти був до того, як у твої гори прийшли турецькі солдати. Вони сіють страх, обмежують свободу, і звільнитись від них з кожним поколінням стає дедалі важче. Рубці, виявляється, більш небезпечні, ніж рани: вони не болять, на них нема ліку, їх не витреш, як кров. Зате вони міцно прив’язують тебе до страху і не дозволяють радісно йти на пошуки істини самому, а не плентатись з караваном чи ховатись у текії. Чого може навчити вчитель, який чекає, поки до нього прийдуть учні? Він і є тим дірявим відром, яке марно опускають в колодязь.
Завтра на світанку Юсуф покине цей затишний притулок і вирушить до Єрусалиму, святість, оточену мурами. Ох, зітхнув він, кого б спитати, чому святість оточують мурами, а сонце, яке є найбільшою святістю, ні?
— Бо, — негайно відповів йому внутрішній голос, що належав невідомо кому, — святість все ще має тіло, вона як душа, схована в ньому, як джерело в землі, як птах у гнізді. Але сонце не має тіла. Воно — саме світло. Як Аллах.
Коли Юсуф вийшов з бібліотеки, сонце вже пішло на спочинок, тільки відблиск жеврів на верхівці мінарету, закликаючи голосом муедзина відбути вечірню молитву. Бунт, що зрів у Юсуфі, був зупинений лагідним вечором. Юсуф творив безмовну молитву, бо дав обіцянку мовчати на людях, хоча в бібліотеці міг розмовляти з книгами, птахами, що вилітали з книг, квітами, котрі проростали між сторінок, і глечиком, який міг бути колись людським тілом, але не душею — ні.
Музиканти сіли на підвищенні, вкритої килимами його батьківщини, щоб налагодити зв’язок людського життя з ритмом Всесвіту. Адже людина збилася з ритму, як збивається неслухняний син, що не хоче бути схожим на батька. Коли танцюючі відчують той ритм від підошв до серця, то вже танцюватимуть під спів цикад і шелест листя. Принаймні, так би мало бути, коли настає час зікру. Юсуф не знав тих, хто танцює разом з ним. Може, серед них є той, хто так боїться людей зі зброєю, що здатен донести на того, хто танцює поряд.
Страх, страх… Геть його! У Джірокастрі Юсуф мріяв станцювати у горах, куди не ступала нога людини, лише забігали дикі кози, рятуючись від мисливців. Тільки орли його могли бачити, приваблені запахом крові зі збитих ніг. Але тут у ньому в будь-яку мить в душу міг увійти раб, паралізований видом солдатського мундира. Юсуф уперше здолав шлях від однієї текії до іншої, наситився гомоном людей, криками ослів, гірськими краєвидами, де тут і там з’являлись християнські церкви і монастирі, жаром вогню від нічних багать, благословенними річками, з яких жадібно пили воду люди, коні та віслюки — тепер усього цього треба було позбутись.
32
Ібліс або Шайтан — джин, створений з вогню, який наважився суперечити самому Аллаху. В Корані згадується 11 разів.