Юсуф кружляв, схрестивши руки на грудях, щоб вберегти серце і душу від лихого ока, бо довкола були чужі люди. Він не міг їм віддати свою любов, бо йому не вистачало її навіть для себе. Страх, зневіра розгубленість знищували її паростки. Він не любив мертвих, яких не встиг полюбити живими, і якби батько не віддав його рано в текію, Юсуф з часом став би глиною для гончаря. Він не встиг покохати жодну жінку, бо не мав дому, куди б міг її привести. Він не мав друзів, яких би обирав сам. Він не знайшов собі вчителя, який навчив би його набирати відром з колодязя життєдайну воду мудрості. Але він любив танець, бо він для нього щось значив. Танцювати на людях він не любив, бо робив це не для них, і його одержимість могла їм зашкодити. Але зараз мусив відвести від себе підозри, а завтра покине Берат з його моторошною фортецею та усім її вмістом. Якимось чином секретар відчув його відданість танцю, на відміну від мюридів з Джірокастри, і він спробує не розчарувати його. І таким чином зіб’є можливих переслідувачів зі сліду. Юсуфа, який погано танцює, і Юсуфа, який перетворюється на птаха у танці, не можна сплутати. Вони — різні.
Вогнів не запалювали, ніч була зоряна. Біле вбрання дервішів додавало світла і водночас робило танцюристів помітними для присутніх, проводячи між ними межу. Так, кожен може стати дервішем, але не тут, не зараз. І це було справедливо. Бо за захопливим видовищем стояли роки тренувань духу й тіла.
Юсуфові руки опали, він більше не потребував захисту. Натомість вони почали шукати в темній безодні неба невгасиме, невидиме світло Всевишнього, щоб спрямувати його туди, де самотньо, боляче, страшно. Що відбувається з часом, коли ти кружляєш отак із заплющеними очима? Цього ніхто не знає. Чи це нехтування часом, відмова від нього, чи керування часом. Для танцюючого дервіша це не важливо. Головне — вчасно зупинитись, дійшовши до межі, за якою починається безумство. Бо треба жити далі. І зневага до власного тіла, акт самознищення — немилі для Аллаха. Якщо Він хоче забрати тебе до себе, то вирішить сам, коли це зробити. Та й світ людини не може існувати у темряві, так само як і без темряви.
В якийсь момент танцюючий дервіш починає розуміти, що його кружляння не має сенсу, але це ще не привід зупинитись. Тоді перед очима замість безвиразних плям людських облич починають з’являтися уривки спогадів, навіть видіння, найчастіше пов’язані з докорами сумління. Це — важке випробування. Щось подібне виринає перед сном і на порозі смерті, тому сон так часто порівнюють зі смертю.
Юсуф розплющив очі, спіткнувшись об щось м’яке, чого просто не могло тут бути. То було мертве немовля, замотане у мокре брудне ганчір’я. Синювате личко зі скривленими устами, напівзаплющені очі, рученята, як пташині лапки, — все це вдарило йому просто в груди, відняло руки й ноги. Юсуф як підтятий повалився на землю.
Таке трапляється з танцюючими дервішами, тому присутні тихо зойкнули, а чотири дервіші, як білі птахи, нахилились над Юсуфом, що був тут гостем. Те, що вони побачили, їх вжахнуло і безмежно здивувало: долоні Юсуфа були наче пробиті цвяхами, ступні теж, а на грудях розпливалася кривава пляма. Секретар підбіг, вхопив чорний плащ, потім ще один і накинув на нього, а чотири білі янголи підхопили нерухоме тіло і понесли…
…Шия Юсуфа була в незручному положенні і заклякла. Він поворухнувся, тихо брязнув ланцюг. Високо вгорі сірів чотирикутних неба і звідти падали темні сніжинки. Зима, згадав він. Ну й дивний сон мені приснився. Він сів на купці гнилої соломи, підтягнув коліна, обхопив їх руками. Сам собі нагадував старий замшілий пень, бо пробув у кам’яному колодязі дуже довго. Правда, він міг собі перегризти зап’ястки, розбити голову об стіну, перестати їсти, щоб скоротити собі час до вічності. Але в’язні чомусь роблять це рідко, особливо ті, про кого забули. Чи це йому сниться, чи навпаки, Юсуф не знає. Все — реальне.
Для Марії та Йони настав час йти далі. Коли раптом погасли всі вогники у підземному озері і в надрах гори почувся гул, Марія вхопила Йону за руку й потягла у воду. Йона не був готовий померти зараз. Ніхто не готовий померти зараз. Якби можна було випросити п’ять хвилин, але в кого? Стало так темно, що навіть смерть не змогла би втяти їх косою. І в темряві вода не обпікала крижаним холодом. Спочатку вода була по кістки, потім до колін, потім до пояса.
— Я вже не боюся! — раптом засміявся Йона. — Чуєте, діти, ваш тато не боїться!
— І я не боюся, — сказала Марія. — Чого боятися, як нас відпустили.
Вона мала на увазі мертвих свого роду, а живим зараз не до неї. Шукають її кості в попелі. Йона з нею, як тоді в дитинстві, вона тримає його за руку, і ніхто не дізнається, де вони загинуть, ніхто не буде їх судити, обмовляти. Вона ніколи не мала такої свободи. Ось вода сягнула їй під пахви. Дно було нерівне, кам’янисте, з виступами. Може, й справді тут був колись міст, але розсипався, бо ніхто вже не вірить, що до Єрусалиму можна дійти пішки. Трохи не про те треба думати, молодице, а про покаяння та розгрішення. Тільки що це за вітер знявся? Марія скрикнула, коли її підхопив вихор, але не випустила Йониної руки. Величезний рій бджіл, то були її бджоли, затяг їх всередину, сховав, як матку. Вони засвітились, і Марія бачила кожну бджолу, бурштинові тільця з темними пружками, серпанкові крильця. Йона закричав: