— Хай Ібліс мене скине у прірву, — мовив старий дервіш пошерхлими вустами, — але Аллах дасть крила моїй душі, щоб злетіти до сонця.
Сказав замість молитви. Він продовжував зазирати у кожну прірву, що була часом широкою, часом вузькою, часом світлою, а часом темною, і якби його хтось бачив, то відразу зрозумів би, що він робить. Тільки не знав би кого шукає: людину чи худобину. І з кожним разом він радів, що не знаходить нікого. І що сон його — лише виплеск тривоги за Джамілу з донькою, які шукали справедливість у грубому чоловічому світі. І врешті вже в сутінках стежка відвернулась від прірви, і на стежці його чекала коза, яка не повернулась до стада, побігла на поклик тисяч голосів Єрусалиму, цього бджолиного рою, де вона чула знайомі рідні голоси. Вона йшла на їхній поклик, як тільки його відчула. Старий дервіш знайшов у тому Божий промисел, згідно з яким саме біла кізка стане його провідником. Він обрав ту стежку, яку обрала коза. А вже трохи згодом, коли Єрусалим унизу замерехтів вогнями, в тім числі й електричними, які забарвили небо, коза привела його до двох мандрівників — чоловіка і жінки. Тих, кого провістила йому доля. Хоча кози в тому видінні не було. Вони сиділи на пагорбку, насторожені, приголомшені і розгублені. Одяг на них був мокрий, наче вони виринули з моря, а чоловік ще й був поранений.
— Ця коза дасть себе подоїти, ви, певно, голодні, — сказав Юсуф, витягуючи з-за пазухи жебрацьку миску. Ні, тепер він був тим, хто дає, а не бере.
Коза спершу обнюхала його, а потім підійшла до жінки, не молодої і не старої, з чужого краю. Жінка погладила її, поцілувала в чоло і сказала:
— Дайте миску, добродію, я сама подою кізоньку, якщо ваша ласка.
Її супутник, хтозна ким він їй доводився, братом чи чоловіком, теж був немолодий, у віці, коли людина відчуває тягар незробленого і незвіданого. Коли у ній з’являється туга перелітного птаха, на очах якого пустіють ниви. Він мовчав, тільки раптом посміхнувся, як дитина. Старий простяг жінці миску, а сам сів на камінь. Той камінь здавався спеціально призначеним для того, щоб з нього дивитися на Єрусалим. Юсуф не бачив картин, які оглядали в дитинстві Марія з Йоною, але знав, як має виглядати місто. Оточене мурами, з брамами, що замикаються на ніч. Класичне місто, з якого замальовують Град Божий. Тому його не вразили знайомі обриси, лише неприродне світло від електровні, якого він раніше не бачив. Його міста були темні. Юсуф надто довго йшов до Єрусалиму, і первісне бажання у ньому пригасло. Натомість увага його зосередилась на тих двох, з чужою вірою, хоча він якимось чином їх розумів, а вони його. Видоєна коза лягла посеред їхнього гурту і заснула. Троє людей перебували у якомусь дивному заціпенінні, а морок спадав швидко, і над тепер невидимими сухими пагорбами посвистував холодний вітер, від якого вони всі мерзнутимуть без вогню, навіть якби знайшли з чого його розпалити. Багаття привабило би до них волоцюг, для яких коза була б ласою здобиччю. Але нічого, перебудуть якось ніч. Завтра Єрусалим їх побачить, а вони вже бачать його сьогодні в примарному ореолі блідого світла. У цю містичну мить їхні тутешні тіла стали схожими на тіла в іншому світі.
Йона лежав у печері в Карпатських горах, блідий, бо кров витекла з нього у злежане торішнє листя.
Марія лежала під лавою у сінях, задушена димом, і вогонь лизав стіну коло неї.
Юсуф закляк на ланцюгах у в’язниці, надто просторій для його мізерного, з’їденого вошами тіла. Вранці вартовий гляне на нього крізь отвір вгорі і зрозуміє, що він мертвий, бо бачив таке не раз. А може, це виявить наглядач, що принесе воду і шматок хліба.
Ці видіння змусили їх діяти. Вони не могли померти, не здійснивши своїх планів. То було б несправедливо. Марія, Божа мати, впустила б сонце, Левіафан сплив би догори черевом у світових водах, чи викинувся б на берег. Ніч не перешкоджала трьом подорожнім відчувати подих Єрусалиму: вони мали врятувати його від загибелі. Йона отямився перший і помацав вовняну стрічку на шиї кози, навіть спробував запхати їй палець у вухо. Коза невдоволено мекнула. Йона засміявся:
— Шукаю записку.
— Яку записку? — спитала Марія.
— Ну, та оповідка про козу, яка водила людей до Єрусалиму, що я тобі розказував. Чи, може, то мені треба її написати і відправити козу по батька?
— Та ж твій батько помер, що ти таке кажеш?
— Ну, по Дебору, жінку мою.
— Бійся Бога, Йоно, в тебе часом не гарячка? Та ж твоя Дебора повісилась.
— Тихо, — засичав Йона. — Діти почують і будуть плакати, накличуть на нас біду. Мені просто не по собі.