Старий не міг дотямити, про що йде мова, але заступився за козу:
— Ця коза належить жінці, в чиєму домі я прожив останніх кілька літ. Нещодавно ця жінка забрала малу доньку і пішла шукати справедливості. Мабуть, таки до Єрусалиму, а не до села, звідки родом її чоловік.
— То ви шукаєте цю жінку? — спитала Марія.
— Ні, але якщо знайду, буду радий. Коза приведе нас до цієї жінки, а не до Єрусалиму.
— Мій чоловік вважав, що кози забагато їдять, і в нас були корови.
— А що ти робиш тут з чужим чоловіком? На блудницю ти не схожа.
— Розповісти — не повірите. Та й довго доведеться розповідати, — всміхнулась Марія. — Та й вдова я, а Йона теж вдівець, і нема чого нас судити. Дякую за те, що дозволили подоїти козу і напитись молока.
— Пусте, — відмахнувся старий, — двічі на день козу треба доїти. Ви, певно, відстали від прочан, але не бійтесь. В Єрусалимі сходяться всі дороги. Але майте на увазі: в цю пору тут блукають злі духи, бо побожні люди для них найласіша здобич.
— Господи, помилуй! — зойкнула Марія і перехрестилась, а Йона сказав:
— Як на те пішло, то моє тіло носить духів моїх померлих дітей, тож мені вже нічого не страшно.
— Може, ви, дідусю, знаєте, як зробити, щоб духи знайшли собі іншу оселю, бо Йона вже висох як скіпка?
— Як вигнати шайтана молитвою, знає кожен дервіш, але йому не це потрібно, правда ж, Йоно?
— Я їхній татко і хотів би для них якнайліпше. Я вже було йшов признаватись ребе, а вони як засміються, як заспівають — не можу!
— Велика в тобі любов, Йоно, — зітхнув Юсуф. — Знаєш притчу царя Сулеймана про двох матерів, які не могли поділити дитину?
— Знаю.
— Єрусалим прийме тебе і розділить твою любов, роздасть її всім, хто потребує. То станеш кругловидий, як повний місяць.
Очі Йони засяяли.
— Ви що, ясновида, дідусю? — тихо спитала Марія. — Може, ви мені скажете, може, хтось нарешті скаже, чому після прощі до Святої Землі моє життя похилилося як билина, занепало, і стала я ворогом своїм домашнім?
А оскільки старий недочував, то не відповів нічого. Врешті Йона кашлянув.
— Ти ж сама казала, що Бог перевіряє тих, кого любить. Хіба патріарх Йов не терпів? Хіба не молився кожен день Г-ду? А однак втратив усе. А потім Г-дь повернув йому все, що втратив?
— Так-так, — гірко мовила Марія. — Він уже повернув мені бджіл, яких убила моя сестра.
І вона знову перехрестилася.
— А де ці бджоли? — роззирнувся Йона. — Мали б сісти роєм і чекати, поки ти не знайдеш вулики.
— Там внизу є старі оливи з дуплами, отам оселяться мої бджоли, стануть вільними. Я не забиратиму в них мед. Тут їм буде тепло і квіток вдосталь.
— А як ти їх впізнаєш, Маріє?
— Нащо мені впізнавати? Господь знає, що то мої бджоли.
Марія тихо заплакала, так тихо, що тільки Йона це помітив, бо сидів близько. Його тіло ніяк не могло висушити одежі на ньому. Важку шинель він згубив по дорозі, а в ній була зашита гілочка з Дебориного дерева. Він не думав, що буде так холодно. Але якщо лягти на землю, нагріту сонцем, то, може, вгріється. Старий вже це зробив, втішивши Йону словами про любов. Йона допоміг Марії вкластися коло кози, коли та нарешті виплакалася, як йому здалося, але не ліг коло неї.
Насправді в Марії продовжували текти сльози, як тече вода з гір на долину, і на ранок вода в криницях Святого Міста була солонуватою на смак. У ній змішалися сльози скривдженої дівчинки, зґвалтованої дівчини-жони, зрадженої дружини, матері. Сльози полегшення і надії, що світ не завжди буде таким безжальним і жорстоким, сльози жінки, яка не хотіла покидати Єрусалим, бо тільки в ньому відчула себе людиною, а не шматком м’яса. Її сльози першими прибули до Єрусалиму, куди злітаються всі бажання й надії людей простих, не зіпсутих непотрібними знаннями, зі щирою вірою в те, що у світі мусить бути бодай одне місце, яке тебе зігріє, приголубить, відкриє твоє серце, навчить знову сміятись і плакати.
Бідна Марія, думав Йона, який знав її ліпше за батька, матір, сестер і чоловіка і завжди міг відчитати на її обличчі книгу життя.
Юсуф знову відчував землю під собою, суху і теплу. Вона щось забирала у нього вночі, а вдень віддавала. Він ніколи не натирав мозолів за плугом, не сіяв зерно, не косив і не жав. Він не змінював цієї землі, не перетворював, і його сліди були легкі, як сліди звіра, що теж нічого не змінює і не перетворює. Бо навіть посаджене дерево щось забирає в землі, а Юсуф не посадив дерева, не побудував дому, не народив сина чи дочки, не вкоротив зумисне віку жодній істоті. А однак мусив як і всі віддати своє тіло землі, як трухлява деревина. Ніхто ніколи не чув від нього сповіді, навіть той мрець на березі Мертвого моря, чию могилу він цілу ніч охороняв від злих духів. Але тепер він вирішив ступити на небесну дорогу і навіть мав попутників з чужого краю і чужої віри.